Про початок війни я зранку по радіо почула. З дому не виїжджала, всю окупацію провела у Снігурівці.

Все було важко, у нас тут не було нічого, навіть хліба. Не було води, світла, ліків не було - ой, та що там говорити!

Найбільше шокувало, коли ракети на нас кидали, і як от останній раз нас обстріляли на Пасху.

Приємне у війні було одне – наше звільнення.

Родину нашу розкидало. Чоловік в Одесі - він там працює, діти виїхали. Не бачу онуків вже більше року. Так болить душа за усіх! Найбільше за дітей болить: як вони далі жити будуть - не знаю.

Чекаємо на перемогу, молимося, щоб швидше наступила. Мені головне - щоб діти і онуки не бачили війни, працювали. Вчилися. Жили так, як ми до війни жили.