Мені 44 роки, я з Лебедина Сумської області. Нікуди не виїжджала.

У нас вже з першого дня почали бомбити - так я і дізналися про те, що війна почалася. Найважче було на початку, коли пропали продукти, зачинилися магазини, і звісно, були постійні обстріли. Звісно, багато чого не вистачало, але їсти і пити було що.

Шокувало, коли обстрілювали з літаків.

У моїй сім’ї всі перелякані: переживали один за одного, всім страшно, морально на нас все це вплинуло. До цих пір не можу відійти, плачу постійно. Роботи у мене зараз немає.

Молимося кожного дня, щоб війна закінчилася. На все воля Божа, але мені дуже хочеться, щоб все було добре.