Мені 50 років, мешкаю в місті Слов’янськ. У мене дві доньки. Одна доросла, в Києві. А іншій 14 років. Я працюю в школі. Війну ми зустріли майже на робочому місці.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, у нас майже всі магазини і аптеки перестали працювати. Моя донька хворіє на алергію, а ліків не було. Мої знайомі у Дніпрі купляли і передавали ліки дитині. Продукти у нас були. Ми були навчені 2014 роком - поки магазини працювали, запаси зробили. Тому у нас було що їсти, плюс була допомога гуманітарна.

На початок війни я виконувала обов’язки директорки навчального закладу, і мені довелося приймати важкі рішення. Ми готували пункти прийому для біженців, допомагали біженцям. Приймали поранених з передової, годували їх. Але найважче було налагодити роботу свого навчального закладу.

Було страшно за родину, дитину, друзів. Я не могла виїхати на той момент, бо мій чоловік працював і забезпечував зв'язок нашим бійцям, а у нас в школі був госпіталь для бійців, і я кожного дня перебувала там.

Звісно, ми і плакали і сміялися. І завжди намагалися чимось займатися на роботі і вдома. Я не могла показати свої емоції, щоб не нервувати дитину

Ми щиро віримо в нашу перемогу і в те, що наші хлопці вистоять, що це все закінчиться. Наша країна встане з колін, відбудується, і ми будемо жити, як раніше. Будемо розвиватися й процвітати, і люди повернуться в свої домівки.