Багатодітну сім’ю розділила війна. Світлана після онкологічної операції переживає за старшого сина, який захищає країну, і за батьків, які залишились в окупації

Ми з Херсонської області, з Генічеського району. У нас багатодітна сім’я: Старшому сину 20 років, середньому 12, молодшому 11 і доньці 9. 

Початок війни дуже добре пам’ятаю, тому що ми проживаємо недалеко від Чонгару. О четвертій ранку я почула вибухи. Розбудила чоловіка. Ми не знали, що робити - дуже були налякані. 

Поруч літали снаряди, лунали автоматні черги. Ми бачили військові колони окупантів - це тривало годин десять. 

У нас із самого початку були влучання. Ми залишилися без світла, без газу, доводилося готувати їжу в польових умовах. 

Ми з дочкою виїхали до Запоріжжя 14 квітня, а чоловік з середнім і молодшим синами – у липні. Старший син пішов до ЗСУ добровольцем, а батьки залишились вдома. Тепер ми дуже за них переживаємо.

Ще до війни дізналися, що в мене онкологія. Ми кинули клич у фейсбуці, люди допомогли грошима. Мене прооперували. Чоловік після переїзду перевірився - у нього також хвороба. Лікується. Зараз, звісно, трошки краще, ніж було, бо є організації, що допомагають. 

На роботу ми не змогли влаштуватися. Тут у жовтні теж були дуже сильні обстріли, але нині вже краще. Що з нашим домом - не знаємо, та люди кажуть, що російські окупанти заселяються до будинків, грабують. 

Мені б скоріше. Бо так уже все набридло! Хотілося б, щоб навесні ми вже поїхали додому.