Алла Андріївна з дітьми евакуювалась до Туреччини, коли окупанти розбомбили Оріхів. Та довго родина на чужині не витримала.

Я жила в місті Оріхів Запорізької області. Мені 54 роки. Дочка, онуки та прийомна дівчинка були зі мною.

Подзвонила мені прийомна дочка з Дніпра й каже, шо почалася війна. Вона плакала, я почала всіх обдзвонювати. Так і почався ранок 24 лютого.

Ми вимушені були поїхати з дому. За сім кілометрів від Оріхова росташувались росіяни - вони почали гатити по місту. Оріхова більше немає.

Зараз ми орендуємо двокімнатну квартиру в Запоріжжі. З нами троє діток, дочка. Роботи немає, бо тільки чоловік працює. Отримуємо гуманітарну допомогу, спасибі, це добре підтримує. А взагалі, хочеться додому.

За цей час мне найбільше шокувала розбита домівка. Ніхто не думав, що може бути ця війна.

Ми з родичами з Липецька не розмовляємо, бо вони вважають, що війна потрібна, що вони нас рятують. Я намагалася пояснити, що це не так, але вони нічого не розуміють.

Ми не хотіли нікуди виїжджати, думали, що війна швидко закінчиться, якось домовляться. Потім зрозуміли, що швидко не вийде. Восьмого березня ми виїхали до Дніпра до прийомної дочки. У мене дві дівчинки прийомних: одна в Запоріжжі, інша - в Дніпрі. Ми поїхали до меншої до Дніпра, потім і у Дніпрі почалися вибухи. Ми стали на облік як тимчасово переміщені особи. У нас троє діток, тому нам запропонували евакуацію до Туреччини. Ми п’ять місяців були там, а потім повернулися в Україну, до Запоріжжя.

Ми виїжджали 19 квітня, напливу великого не було. А в перші дні, кажуть, страшне що коїлося. Нашому маленькому три роки. Ми добу в поїзді їхали, потім автобусом, потім літаком. Поїзд закритий був, ніхто нікого не випускав, на станціях не виходили. Повертатись назад було простіше й швидше.

Дуже важко було жити в чужій країні морально. Діти страшне коїли, додому рвались. А зараз обстріли, кажу: «Бачте, а ви хотіли додому». Там було добре тим, що не було обстрілів, ми спокійно могли спати, на море ходили. Була проблема з харчуванням: їсти було нічого, і зварити було ніяк. Діти голодні були. Грошей у нас не було, ми якусь піццу могли замовити - і все. Жили на перекази від чоловіка.

Якби ми до Польщі або Німеччини поїхали, то, може, і не повернулися б. Там є якась допомога, можливість працювати, садочки. В Туреччині такого немає: там тільки харчування й кімната. Нема роботи, ні за що жити. Дуже складно фінансово. Одяг ми з собою взяли, трохи щось підкупляли. Іноді була гуманітарка, часом мило давали, туалетний папір. Їжа була для нас незвична: боби, суп перетертий із м’ятою.

Отож ми повернулись. Я роботу втратила через те, що поїхала за кордон. Думала, поновлюся, але поки що нічого не виходить. Діти наполягли на тому, щоб повернутися, і зараз вони не шкодують.

Інколи під обстрілами можемо поїхати додому, щоб якісь речі взяти, але домівка не радує. Війна на всіх негативно вплинула, всі стали емоційніші. Хочеться вірити, що це ненадовго, що  весною хоча б обстріли закінчаться. Я мрію жити у своєму домі, ходити на свою роботу, спати у своєму ліжку, у своїй ванні купатися. Щоб діти були в школі. Хочеться повернутися до того, що було до війни. Хоча невідомо, як ми будемо відбудовувати свої домівки.