Мені 47 років, працюю в архівному відділі у Снігурівці. 

24 лютого зранку збиралася на роботу - я ще нічого не чула, новини не дивилася. Вийшла на вулицю, бачу: людей багато біля банкомата, а потім прийшла на роботу - і тільки там мені сказали, що війна почалася.

Світла у нас не було, газ ми купували балонами, воду також купували, у мене свій будинок. Я купила воду і залила у басейн.

Найбільше шокує, що і зараз ракетні удари, що гинуть люди. Ми не виїжджали, бо в мене мама старенька, 87 років, - вона не захотіла виїжджати.

У всіх змінилися звички і вподобання, змінилися всі пріоритети, по-іншому почали на все дивитися. І більше цінувати життя.

Я п’ю заспокійливе і молюся Богу. Страшно, особливо коли ракети летять і повітряні тривоги. Тоді - панічний страх.

Мені здається, що влітку має бути якийсь прогрес. Вважаю, що має все це чимось вирішитися. Хочу мирно жити, лягати спати спокійно і не думати, чи будуть летіти ракети, просто жити і радуватися кожному дню.