Коли розпочалася війна, поліцейські сказали, що біля в'їзду у Снігурівку стоять орки. Нас обстрілювали з літаків і влучили у військкомат. Мої діти жили неподалік. Та одразу ж у нас з'явилась тероборона, і ми відчули себе захищеними. Але орки полізли з усіх щілин. В суботу зранку ми прокинулися, а вони вже пройшли через Снігурівку, через заправку, через соцмісто.
Окупанти йшли з Херсону, наші хлопці намагалися їх стримати. А коли тероборона відступила, люди почали евакуюватися.
Окупанти зайшли на нашу вулицю, виселили з двох хат людей і почали окопуватися. Були сильні бомбардування, у нас не стало світла і води. І всі вісім місяців ми так і жили.
Майже вся наша вулиця виїхала. Ми чекали до останнього, дуже хотіли, щоб діти виїхали. Ми їх відправили, а два моїх брати і ми з чоловіком залишилися. Ми наглядали за будинками. На нашій вулиці залишилося всього 12 людей, у тому числі й лежачі. Ми за всіма доглядали. Один будинок розбили - добре, що люди виїхали. А у нас досі стирчать уламки у стінах. Дякувати Богу, що живі залишились. Ми не тікали, нікуди не ховались, лише у коридор виходили. Моє майно мені дуже тяжко дісталося - я його залишати не буду.
Якось я йшла зранку, і орки почали мене обшукувати, навіть у гаманець зазирнули. Потім у них була ротація, приїхали на нашу вулицю мінометники.
Тут у нас був зрадник. Він розповів, де порожні хати, де баня. І вони у нас по сусідству жили. І билися, і напивалися, і крали. У ті будинки, де люди жили, окупанти не заходили. А порожні будинки вони обносили. Дивились, де гараж є, і прислухалися. Наша хата ходила ходором, бо через п'ять будинків стояв міномет, який постійно працював.
Орки боялися наших дронів, ховалися у підвалі. Спершу з нього не виходили, тоді трошки оперилися, зрозуміли, що їм немає чого боятися. Дуже важко було, але ми все пережили. Той зрадник, який оркам допомагав, десь зник. Напевно, з ними втік.
Спочатку нам віруючі привозили гуманітарну допомогу. А потім закрили дорогу і це стало неможливим. Згодом гуманітарку почали видавати росіяни. Я в житті у орків нічого не брала. Казала, що буду з голоду вмирати, але нічого у них не візьму.
Війна одних пересварила, а інших згуртувала. Одні почали триматися купки навіть із тими, кого не знали, з ким не дружили. А з дуже гарними знайомими, з якими ми спілкувалися, ми не розмовляємо досі.
Магазини наші побили, птахофабрику розбомбили. У нас багато поранених. Здебільшого - уламками. Якось ми стояли надворі, почали летіти снаряди. Ми ледве встигли у хату заскочити. Одразу ж посипалися уламки, приблизно по 700 грамів кожен. Часто тільки сідали надворі їсти, як починався обстріл. Смачного, як то кажуть. Але ми вже звикли. А тепер знову нас обстріли. Хіба це люди? Пустити по людям ракети на Великдень, у такий святий день!
А коли орки тікали, то крали все. Чоловічі речі тягнули. Бачила як несли чоловічий костюм і туфлі. Забули свій кулемет, телефон. Коли зайшли наші солдати, ми показували їм, де жили орки. Я їм віддала все, що забули окупанти.
Всі хочуть, щоб війна закінчилася якомога швидше. Будемо сподіватися на ЗСУ і на себе. Україна у нас сильна. Думаю, що більшість людей вірить у перемогу.
