Десь о п’ятій ранку нас обстріляли. Кум зателефонував, спитав, чи були ми на вулиці. Вибігли – а там стріляють! Ось так і дізналися про початок війни.

Зараз ми з чоловіком залишилися без роботи. Донька закінчила технікум, отримала диплом - і також без роботи. Живемо на пенсію бабусі. Моїй мамі 82 роки, ми не виїжджаємо, тому що вона майже не ходить. Ось так і сидимо, чекаємо дива. Мені 47 років, а молодшій доньці – дев’ять.

Нас записують і видають допомогу. І з роботи начальник підкидає, і мамі дають як людині, якій за 80, тож якось виживаємо. У нас городи є - садимо щось, і це виручає. 

Поки розрухи немає, то тут сидимо. Ми нікуди не виїжджали - шкода все кидати.

Глобально нічого страшного немає. Просто хотілося б миру. На роботу хочеться вийти, і за дітей страшно. У нас уже майже всі, хто виїхав, повернулися. Багато хто хоче додому. Хоч і важко, але це дім...

Тепер ми цінуємо все, що в нас є. Важливо, щоб усі були живі, будинок не постраждав, а все інше – дрібниці. Але думаю, що війна закінчиться нескоро.