Взагалі-то я з Бахмуту, а навчаюсь в Одесі. Ми прокинулися від вибухів. Мені надійшло повідомлення, щоб я збирала речі, бо почалася війна. Я стала батькам телефонувати. Вони нічого не зрозуміли, сказали, що в них тихо. Я наступного дня поїхала в Бахмут. Ми там побули місяць, а на початку квітня виїхали, бо почалися прильоти.

Було тяжко покидати місто. У нас там залишалися бабусі, тато. А після того, як у травні все почалося… Я вдома ще не була після того, як виїхала.

Навпроти будинку впав снаряд, і зараз я не знаю, стоїть моя домівка чи ні. Не знаю, що з моїми друзями, чи побачу їх іще колись.

Бабусі не хотіли виїжджати, говорили: «Ми залишимося тут навіть під завалами». Але батьки сказали: «Ні, збирайтеся, виїжджаємо». Сестра моя поїхала першою сюди, бо тут її хлопець працює. А потім і ми сюди поїхали. Я бачила родини, які виїхали без нічого. Ми залучали волонтерів, допомагали іншим родинам будинки знаходити.

Були дуже гарні і добрі люди. Купували новий посуд, ковдри – і роздавали переселенцям. Моя бабуся не ходить, і їй у перший же день знайшли коляску інвалідну. 

Я вважаю, що потрібно підтримувати одне одного, і перемога буде за нами. Буду йти по своєму місту та всміхатися. Будуть лунати пісні, будуть прапори наші висіти. Ми все відбудуємо, і все зміниться на краще.