Карасьов Ярослав, 9-в клас, Бердянська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1

Вчитель, що надихнув на написання — Степченкова Олена Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… В один момент життя мільйонів людей зруйновано! Я був ще зовсім дитиною, коли агресор приймав перші спроби заволодіти Україною.

Тоді ще не розумів усього масштабу трагедії, а коли перші вибухи розбудили і моє місто, я усвідомив, що більше нічого не буде таким, як раніше.

Тоді моє життя кардинально змінилося…

Страх… У жилах стигла кров, але я тримався. Мені треба було бути сильним, бо я чоловік! Потрібно підтримувати й заспокоювати маму.

Перші шість днів були найстрашніші. Ми зовсім не розуміли, що відбувається та як на це реагувати.

— За що!?

Уночі я чув, як нищать місто, де живуть мої бабуся та дідусь. Пропав зв'язок. Мама плакала, а я був сильним.

Окупація… Містом ходять озброєні військові.

Танки руйнують дороги. Зникають мирні жителі. Наші люди стійко протистоять оркам. Деяким це коштувало життя.

Мітинги, протести, диверсії, але все безрезультатно.

Це пекло на землі…

З'являються перші колаборанти-зрадники. Мародерство. Безлад…

Відчай…

Ми повинні покинути рідний дім. Це вже не життя, а виживання. Усі необхідні речі вмістилися в одну валізу.

Надію повернутися колись знову додому я теж прихопив з собою. Шлях до свободи був важким. Водій рекомендував не дивитися у вікна.

Там пахло смертю, сльозами та горем. Бридкі «зелені чоловічки» бажали нам хорошої дороги.

А ще годину тому вони погрожували розстріляти непокірний натовп.

— Ненавиджу!

У маленькому автобусі: сорок чоловік, два кота, собака, кролик, а поряд – людяність, повага та взаємодопомога.

Кінець! Ми заїхали на територію України. Мама плакала від щастя і я...

Різниця відчутна. Військові привітні та щирі. Вони стали для мене прикладом мужності та стійкості. Мені сумно. У них всього лише один танк, а ворог зовсім близько. Ці хлопці можуть не побачити нашу перемогу…  Їх життя – це ціна нашої свободи.

В Україні вже було легше дихати. На блокпостах нас вітали з приїздом. Скажена ейфорія та спокій.

Біженці… Ми ночували на маленьких матрацах у дитячому садку. Я пишаюсь нашими волонтерами. Це не просто люди, які допомагають, це справжні герої, які, ризикуючи власним життям і здоров'ям, готові прийти на допомогу тим, хто цього потребує.

Нас оберігає Бог! Знайомі моєї мами прихистили нас за кордоном. Я підліток, і мені важко адаптуватися в новому суспільстві. Сумую за друзями, за домівкою. Розумію, що ми не можемо повернутися, але це так важко прийняти! Сум і туга за нашою країною перемагає – ми їдемо до України. Якби ми знали, що нас там очікує… Постійні обстріли. Ми ховаємося в підвалах. І знову смерть ходить зовсім поряд.

— Вбивці!

Я дорослішав. Ми переїхали до безпечної країни.

Я вдячний за теплий прийом. У нас є можливість почати нове життя. Але як залишити страшні спогади в минулому? Іноді мені сняться кошмари. Нікому про це не розповідаю та весь біль тримаю в собі.

Я усвідомив, що війна забрала частинку мого дитинства і я ніколи їй цього не пробачу!

Кожен новий день приносить нові виклики, але також і нові можливості. Я почав дивитися на світ інакше. Війна підштовхнула мене до бажання вчитися, розвиватися й бути корисним. Я виявив у собі силу, про яку раніше не підозрював.

Протягом цих 1000 днів, я спостерігав, як змінюється світ. І зрозумів, що важливо зберігати надію та продовжувати рухатися далі, уперед. Упевнений: колись і я зроблю важливий внесок у світле майбутнє нашої могутньої, найкращої у світі, країни.

Кожна людина має свою історію. Моя – це шлях до зростання та змін!