Дочка подзвонила, коли я їхала в маршрутці, і сказала, що війна почалась: Харків бомбили росіяни. Я приїхала на роботу - завідуючий оголосив, що війна. Моя мама не змогла пережити сердечний приступ і в березні померла.

Я не виїжджала, певний період жила при лікарні, тому що цілодобово працювали. Навіть не було бажання виїхати.

Коли росіяни розбили наше водосховище, трубу перебили з водою. У нас до цих пір технічна вода йде з крану. Нам привозили воду. Було трішки складно, а потім організувались, волонтери почали допомагати. Люди згуртувались.

Розуміння війни прийшло, коли попало в лікарню. Тоді був страх за працівників, за пацієнтів. До того ще якось не приходило розуміння, що це настільки страшно і таке сталось в нашій країні.

Жінки готували домашню їжу і приходили провідувати поранених, і не тільки військових. Я навіть здивувалась, наскільки в нас дружний народ, що так підтримували. 

Мої донька і онучка задовго до війни виїхали в Польщу. Внучка навчається в Польщі і заочно закінчує навчання в нас, у Миколаєві. Мій брат в Росії не підтримує цей напад і дуже переживає за нас. Наша родина не розпалася, ми один одного підтримуємо. Ми в різних містах: у Дніпрі, Харкові. Дуже багато знайомих, які мене підтримують, бо я одна в Миколаєві. 

Я думаю, що потрібно сідати за стіл переговорів і домовлятись, тому що кінця і краю немає цьому безумству. Якби спільнота за кордоном згуртувалась сильніше і більше допомагали, може, було трішки краще, але поки нам дуже скрутно. 

Мрію про мир, щоб рідні з’їхались. Це основне. Щоб всі були здорові. Головне – це мир.