Ми з Миколаєва. Мені 42 роки. Я не працюю, чоловік інвалід - йому відрізали ногу, ще й після інсульту права рука не працює. Тому я не можу піти в даний момент на роботу. 

В перший день старший син зателефонував і сказав, що почалася війна.  Він з 18 років в армію, так і служить вже п’ять років. Меншому сину зараз п’ятнадцять. 

У нас медикаментів недостача, купити не можемо. Чоловіку треба багато ліків, син в госпіталі був - тільки сьогодні виписали. Ми виїжджали, тому що у нас були сильні прильоти, вікна вилетіли.

Виїжджали ми своїми силами - винаймали машину і виїжджали. Звісно, було важко, важко і страшно.

Ми переживаємо сильно за сина: адже ми вдома, а він - в окопах. Ми переживаємо за кровинку нашу, який вже чотири рази контужений і поранений. Сильно важко нам.

Нам раніше давали допомогу, дякуємо. Наразі вже не отримуємо нічого - як можемо, так і виживаємо. Як було важко, так і є: нічого не змінюється.

Мені хочеться, щоб якнайшвидше закінчилася війна, і син повернувся додому.