Діти не бачили свого батька вже 2 роки. Ми перебували в Маріуполі. Старшому було 9 років, він спочатку нічого не зрозумів, тільки тоді, коли ми почали ховатись від авіабомб у підвалах. Молодшій було 2 роки, вона тоді нічого не розуміла, лише постійно питала, де тато.

У нас не було днів, у нас були найстрашніші місяці, бо ми не розуміли, чи зможемо вижити в тому АДУ. Постійно я хвилювалась за чоловіка, він військовий і знаходився в Азовсталі. Все було на адреналіні.

Було мало їжі - кашка без нічого, суп варили на кострі без м’яса, лепешки на воді. Харчувалися один раз на день, дітей кормили двічі, води теж майже не було. Місяць зовсім не милися, діти також.