В окупації не працювали магазини і банкомати, але люди знаходили різні способи виживання

Я працювала в державній організації, пов’язаній із насосними станціями. В окупацію, звичайно, ми не працювали, але держава нам виплачувала 2/3 зарплатні. Ось так ми й витримали окупацію. Ми зараз в Україні, працюємо на своїх робочих місцях, отримуємо зарплату. 

24 лютого ми вийшли на роботу і вже бачили, що коїться. Вже в автобусі дізналися, що війна. Багато машин на заправках було. Нам сказали, що війна почалася, але керівництво нам навіть не змогло сказати, що нам робити. Ми працюємо в полі, де у нас насос. Години через дві сіли в машину і поїхали до Снігурівки. Над дорогою літало багато вертольотів. Ми, звісно, в шоці були від такого. Багато машин було. 

Ми до Снігурівки їхали, а всі люди, навпаки, зі Снігурівки. Приїхали в місто наше з поля. Начальство подзвонило і сказало, що почалася війна і не треба виходити на роботу. 

Спочатку все було, а потім магазини всі спорожніли. Потрошку давали якоїсь пшенички. Потім уже налагодилося з гуманітаркою трошки. Дорогу відкрили на Херсон. Хто мав можливість, їздили в Херсон скупитися. Люди картки давали, у кого зарплата приходить на карту, і їм могли зняти гроші. Їхали люди в Херсон і за великі проценти знімали. Найбільший процент – 25-27. Потім кожен розраховувався як міг. Брали карточки в пенсіонерів, і вже хто за 11%, хто за 5% – свої, місцеві, - могли їхати кудись знімати гроші. Коли на Миколаїв була дорога закрита, то ми тоді з Херсоном такі справи мали. А як знімали гроші, то, звісно, вже й купити могли щось. 

Люди примудрялися на сонячних батареях заробляти. Після деокупації ми їх усі роздавали господарям. Примудрялися навіть щось пекти на них. Хліб пекли на сонячних батареях. У нас були базарчики, і люди потрошку щось продавали. Молочко із сел возили. Тоді все потрошку пройшло, стабілізувалося, і було трішки легше. 

Ми їхали один раз у Херсон, і стояв на посту солдат: «А, так вы нам тут не рады? Вы тут не остановились? Сейчас я вас заставлю!», і все в такому ж дусі. І ми, люди, яким по 50 років, голови понагинали, а воно стоїть. І ми не маємо права нічого сказати. Це було образливо, звісно. Шокувало приниження. Ми не могли нікому сказати того, що насправді думали.

По воду до озера їздили на велосипеді. У нас тоді нікуди машинами не їздили, бо по них стріляли. Люди подіставали велосипеди і їздили на них. 

Поряд із нашим домом жили росіяни. І ми бачили, що вони збираються. Вантажівка приїхала. 9 числа вони виїхали повністю. Ніде їх не було. Правда, декілька росіян залишилися, але вони потім здалися. А наступного дня, 10 числа, наші вже зайшли. Люди бігли всі на площу. Хлопці просили: «Розбігайтеся, не збирайтеся, тому що ворог недалеко». Звісно, всі раді були, обіймалися, цілувалися. 

Не вірили, що немає вже росіян. Навіть ідеш по вулиці, бачиш військову форму і думаєш: «Це ж наші!». 

У нашому дворі жили росіяни. У нас п'ятиповерхівки, а там – дев'ятиповерхівки. Ми на початку ще намагалися їм щось довести, а потім, звісно, припинили, тому що це було марно. Вони при владі, зі зброєю. Що ми можемо їм казати? Так і сиділи тихенько, виживали. Возили воду нам потім у бочках. Скоріше за все, вона навіть не питна була. Тут же кажуть, що світло по Україні будуть вимикати. І починається паніка: «Як ми без світла? Як ми чайник нагріємо?», а я кажу: «Слухайте, ми ж вісім місяців прожили без світла. От ви кажете, навіть чайник не можна ввімкнути. Але ж ми вижили. І чай пили, і каву». Людина – така істота, що до всього звикає. 

Роботи не було. А потім ми свої гроші почали заробляти, усе як потрібно. Дякую нашому начальству, що нас не покинули в біді, коли ми були в окупації. Нам виплачували 2/3. Бо що б ми без цих грошей робили? Чоловік ніде не працював на той час. Діти виїхали. Дочка була в Миколаєві, старші діти - в Одесі. Звичайно, завдяки гуманітарці можна було прожити. Можна, звичайно, без смаколиків, але ж хочеться. Якщо з села привозили порося зарізане, люди ставали в чергу за м’ясом о другій ночі. Хтось тушонку робив, хто що… 

Як війна почалася, світла ж у нас не стало. І в людей, у яких великі холодильники, все пропадало. Закатували в банки все, що могли. Хтось фрукти консервував. Правда, багато людей втікало, і вони роздавали все. 

У мене двоє дітей. Я хочу, щоб вони жили нормальним життям, щоб закінчилася війна скоріше. Зять мій поранений, зараз на реабілітації. Сина ось можуть забрати на фронт, чоловіка теж. У нас, напевно, у всіх одна мрія: щоб усе закінчилося і всі були живі та здорові.