Мені говорив чоловік, що буде війна. Але я все одно не дуже розуміла і в це не вірила. А коли ми зранку почули вибухи, тоді вже зрозуміли, що це війна. Ми навіть у перший день виїжджали з сім'єю, але недалеко, у село Чистоводівку. Ми там провели ніч, але все одно було чути вибухи, і ми вирішили повернутися додому.

Із селища виїжджали вже тоді, коли зрозуміли, що російські війська підходять до Борової. Люди почали виїжджати, і ми також вирішили поїхати. Десь днів за чотири-п’ять до окупації виїхали.

Виїхали зранку, і ввечері були вже в Кіровоградській області. Потрібно було десь переночувати. Знайшли там прихисток безкоштовний у таборі, три дні там побули, але розуміли, що це - не варіант для сім'ї. Та вже вирішили залишитися в Кіровоградській області. 

По інтернету шукали сільські ради, щоб у селі знайти будинок, де безкоштовно б нас прихистили люди. 

Не хочеться, щоб наші діти чули вибухи, щоб взагалі вони бачили цю війну. Але вони живуть у такий час… Ми на рідній землі, це наша Україна, і ми навіть не думали про те, щоб виїжджати за кордон.

Майбутнє – це завжди наші діти. Хочеться, щоб була наша Україна і в Україні проживали наші діти, а не виїжджали кудись за кордон. Для цього нам потрібна лише перемога. Наша перемога – це мир та спокій. Тоді обов'язково всі інші бажання здійсняться.