Я працювала кухарем у дитячому садочку. Вийшли на роботу о пів на п’яту ранку і почули вибухи. Потім ми швиденько пішли з роботи. 

У нас і ліки, і їжа – все було завдяки тому, що гуманітарку давали, нам допомагали. Боялися, щоб ці звірі хоча б сюди не зайшли. Страшно, що діти не вчаться, що в них спілкування немає. Лячно за наших дітей, за молоде покоління, а ми вже якось… Найстрашніше за старих та дітей. Коли почали сильно бабахати, вже ми зрозуміли, що треба виїхати. 

Дуже важко було без грошей у чужих містах. І дітям пояснити, що відбувається, теж було тяжко. А найважче було, як дізналися, що хати немає.

Ми спочатку виїжджали в Прилуки, а потім уже в Слов'янськ. Повернулися, коли в Лимані тихіше стало. Сестра повернулась до Лиману, але вже їхньої хати немає, вони десь винаймають. А батьків нема у мене. Поки можна, будемо тут, а потім уже буде видно. Поки що садимо городи, сподіваємося, що війна скоро закінчиться.

Я вважаю, війна закінчиться, коли ті недоумки всі підуть геть звідсіля. Мені самій уже хочеться взяти зброю в руки, щоб це сталося швидше. Я хочу, щоб діточки пішли до садочків, до шкіл, ми вийшли на роботу. Щоб усе цвіло і пахло, а найголовніше – щоб спокій був.