24 лютого я збиралася на роботу о п’ятій ранку і почула вибух. Тоді до нас на аеродром прилетіла ракета. Потім почали дзвонити знайомі. Ми зрозуміли, що це початок того, чого ми не хотіли. Мама переживала дуже і на четвертий день впала. У неї стався інсульт, і вона потрапила до лікарні. Змоги кудись поїхати не було. У мене було бажання в лікарню добратися і мамі допомогти. Ось так ми й застрягли тут, у місті. 

Я жила в місті, а зараз ми в передмістя переїхали до мами. Тут своя вода, є світло, газ. Не було світла, але ми справлялися своїми силами. У нас є піч, і на дровах можна приготувати їжу. Ми знайшли вихід зі становища. Тут можна вижити, а в багатоповерхівці складно було. 

Я і в 2014 році була в місті. Тоді через моє подвір’я літали ракети, свистіло над головою. Початок війни в мене був у 2014 році, а у 2022-му будівля ходила ходором, коли прилітало. У місті в мене вікна вилетіли у квартирі, але я була тут. Пізніше поїхала подивитися й зачинила їх. 

Мама померла. Я поступово усвідомлюю, що життя триває. Мама дуже нервувалася на той момент. Вона була вже старенька, 80 років. 

Ми вдвох із чоловіком залишалися тут. Діти його приїхали влітку, онуки є. Ми всі тут живемо. Вони виїздили в Дніпропетровську область, але повернулись. У нас багато людей повертаються додому. Люди стільки грошей витратили, щоб жити у від’їзді, але всюди небезпечно зараз. Невідомо, куди і коли прилетить. І у Львів, і в Івано-Франківськ – куди тільки не долітає! Навіть в Ужгород прилітало. 

Ми сподіваємось на мир, і серед цього пекла шукаємо можливості для щасливих моментів. Наприклад, коли стаються якісь перемоги, щось десь відвойовують, я про це з новин дізнаюся, і такі маленькі краплинки додають нам надії. 

Я такого віку, що вже на пенсію потрібно йти. Хочу, щоб діти повернулися до країни, щоб не нам, старшому поколінню, країну відновлювати, а щоб усе-таки молодь повернулась і теж брала в цьому участь.