Ірині і її сім’ї повезло – в Маріуполі під обстрілами вціліли обидві машини, чоловіка і сина. На свій страх і ризик вони виїхали з небезпечного міста в повну невідомість

Я з Маріуполя. Ми з сім’єю жили за дві зупинки від «Азовсталі». Раніше я працювала на молокозаводі, а сини та чоловік – на «Азовсталі», в конверторному цеху. Ми жили з молодшим сином та чоловіком на п’ятому поверсі дев’ятиповерхівки, а старший син з жінкою та двома дітьми – на сьомому поверсі. На той час одному внуку було сім років, іншому – півтора. Зустріли ми війну в Маріуполі. 

24 лютого прокинулися дуже рано, бо гриміло якось незвично. Взагалі-то, у нас майже щодня автомати стріляли, гармати десь бахкали, але того ранку було дуже гучно. Ми не зрозуміли спочатку, що відбувається, а потім дізналися з новин, що почалася війна. 

Ми виїхали з Маріуполя 18 березня, бо вже бої точилися по всьому місту, воно було оточене. І в наш будинок, якраз на п’ятий поверх, де була наша квартира, влучив снаряд від танка ДНРівського, бо сусід подивився у вікно – подивитись, що на дорозі гуркоче. 

Бій був на «Азовсталі», ворогам там «насипали», і вони тікали звідти в сторону Новоазовська, на схід. Побачили сусіда і вистрілили. Пробили їхню квартиру наскрізь, і до нашої долетіло. Ми в підвалі були. 

Вночі я молилася Пресвятій Діві і благала, щоб подала нам знак: їхати чи залишатися. Бо коридорів ніяких не було, і куди тікати – невідомо. І вона подала знак. У нас уціліли дві машини – чоловіка та молодшого сина. Ми сіли всім сімейством і почали вибиратися до Бердянська. Потім онук менший захворів на ротавірусну інфекцію. У Бердянську ми п’ять днів пробули, а тоді вже конвоєм із іншими машинами до Запоріжжя добиралися цілу добу. 

Будинку нашого вже немає. Після того, як ми виїхали, числа 20 загинули четверо наших сусідів. Прямо біля дому розірвалася міна, і відразу вся родина загинула. Потім прийшли рашисти і вигнали всіх у бік Новоазовська. Будинок через день згорів. Здається, у червні 2023-го його знесли, від нього одна яма залишилася. 

Нам ще пощастило - ми не дуже довго там сиділи в підвалі. Воду всю з батарей злили і поділили на всіх, хто там був. Нас чоловік 40 було в підвалі. У нас один під’їзд у домі. Підвал був дуже сухий. Ми його відремонтували. Там були дивани, столи, із дітьми сиділо багато людей. Ділилися, хто чим міг, і в кого що було. У мене було багато закрутки, бо в нас був город і дача, тож я консервувала помідори, огірки. 

Те, що було в холодильнику, розморозилося. Зникло і опалення, і світло, і зв’язок – нічого не було. Що в кого було в холодильнику – всі ділилися. 

Ми навпроти ринку жили, і коли він згорів, люди пішли брати там продукти, які вціліли. Поки ми там перебували, води було мало, а їжа ще була. Якби ми довше залишалися, то, може, й голодували б. 

Син мій молодший декілька разів ледь не загинув. У нас на сусідній вулиці – спуск до моря, і там була криничка. Люди ходили до неї брати воду. Та вода була погана, гірка, але хоч якась. І син із сусідською дівчиною туди пішов. Почався обстріл - вони впали на асфальт і повзли. Ледве добралися додому. 

Іншим разом він пішов до мого старшого сина. Той якраз був у батьків своєї жінки. Вони разом із дітьми там перебували, і менший пішов віднести теплі речі для дітей і якусь їжу, бо в них тільки каша пшенична була. У мене був шматок м’яса з холодильника, курка, і я віддала їм. А ще передали декілька речей теплих. 

Син пішов – і знову почався обстріл. Двері були зачинені, він кричав: «Відчиніть!», але Бог милував, залишився живий. Стріляли з ранку до вечора без зупинки. 

Десь на пів годинки наставала тиша, а потім знову кулі свистіли і снаряди рвалися. Під вікнами так гупало, що вікна в нас полетіли. 1 чи 3 березня, у цьому проміжку, посипалися всі вікна. Було тяжко вибиратися з міста. У Приморський район у мирний час можна було за пів години доїхати, а ми три години добиралися, бо все було розбите, понівечене. Дроти на землі лежали, і стовпи, і цегла, і трупи… 

Шокувало, що росіяни - такі мерзотники. Не жаліли нікого: ні малих, ні старих. Стільки людей загинуло, стільки живцем згоріло, стількох завалило живими, і вони помирали під завалами! Яке в нас там кладовище – це просто жах! Там ще стільки знаходять безіменних могил! У голові не вкладається, як так можна. Нацисти, мабуть, так не знущалися над нами, як росіяни. 

Вивезти нікому було, і не давали гуманітарного коридору. Виїжджали всі на свій страх і ризик. Багато людей загинуло, бо їх розстрілювали саме на трасі. Ми їхали з Маріуполя до Бердянська, і дуже багато було понівечених машин. Не тільки танків, а й цивільних машин. 

Вразила людяність наша. Ми приїхали в село під Бердянськом до блокпоста, а вже була комендантська година, і нас росіяни не пропускали: сказали, щоб ночували в полі. Дитина хвора, та і в іншої дитини здоров’я не дуже. Тут чоловік один підскочив до нас і каже: «Я бачу, у вас тут діти, а ми в селі вас чекаємо. Хати натопили, їсти наготували. Ходімо до нас». Вони нас забрали і розмістили у двох хатах. 

Люди чекали, поки ми приїдемо, з ліхтарями стояли. Нагодували нас. Ми поспали в теплі і хоча б хліба наїлись. Бо в нас не було хліба, тільки мішечок сухарів. 

Під Токмаком було село Кохане. І там нас теж окупанти не пропускали, бо сонце вже сідало. Нам сказали ночувати на трасі. Приїхали волонтери з села і кажуть: «У нас школа є, ми вас там поселимо. Їдьте, хто хоче». Ми теж туди поїхали. Там багато машин було, всіх би не розмістили, але чимало людей поїхало. Спочатку ми в школі були, а потім місцеві прибігли і, кого змогли, забрали до себе додому. Знову ми поїли, помились і переночували, а на ранок уже до Запоріжжя добирались. Попри все вражає людяність українців. 

Ми зупинились в Кам’янському, бо тут є завод, він також від Метінвесту. Чоловіка взяли туди на роботу. Ми з ним тут залишились, а діти поїхали в Київ, бо на цьому заводі зарплата маленька, а онуки хворіють дуже часто, і дітям треба заробляти гроші, щоб їх лікувати. Стреси даються взнаки. І психолог потрібен, та й загалом лікування. Стан здоров’я дуже поганий. 

Найзаповітніша мрія – повернутися в український Маріуполь. Дуже цього хочеться. Хоча й нікуди повертатися, але вдома, на батьківщині, і стіни гріють.