Я зі Слов'янська. До повномасштабної війни працювали, все нормально було. А зараз нема ні роботи, ні пенсії – нічого. 

Про початок війни ми з телевізора дізналися, а звідки ж іще? Тоді зачинені були аптеки і все на світі… А зараз ніби все нормально. Сидимо на місці поки що. 

Найстрашніше – це прильоти, руйнування. А що ще може шокувати? Відключення світла, води. Але зараз трошки все налагодилося.

Воду привозять волонтери щосереди машиною. Раз на місяць дають пайок гуманітарний. Живемо потихеньку. А що робити? 

Кожен у собі щось тримає, ніхто ж нічого не виказує. Діти виїхали, дітей тут немає. Ми з сусідами завжди дружно жили, допомагали одне одному. От у мене паркан упав - прийшли хлопці, допомогли зробити. Ще в одного дах зняло вітром. Полізли туди ті, хто молодший, а ми, старші, знизу подавали… Дружимо. На Великдень стіл винесли великий, надворі сіли всі навколо столу. Поки що не падаємо духом і не втрачаємо віри в нашу перемогу.