Аксьонова Єсєнія, 10 клас, Український фізико-математичний ліцей Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Порало Наталія Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Харків...Мальовниче, прекрасне місто мого дитинства, але війна змусила залишити його. Напередодні двадцять четвертого лютого я була в бабусі й дідуся, відвідала додаткове заняття. Прокинулася від дзвінка мами, яка перебувала в Києві й уже знала, що почалось повномасштабне вторгнення російських військ.  Вона терміново хотіла потрапити в Харків, щоб будь-яким способом забрати мене.

Знайомі відмовляли: мовляв, як ти доїдеш, адже ніхто не знав, чи ходять потяги, чи можна спробувати добратися на автомобілі.

Перші два тижні я була разом з татом, на вулицю майже не ходила, іноді зустрічалася з найближчими друзями нашої сім'ї, які жили через дорогу. Чесно кажучи, ці дні погано збереглися в моїй пам'яті. До старших родичів не ходила, бо це могло бути небезпечно, тому тільки дзвонила. Пам'ятаю перші вибухи; думаю, таке не забувається.

Можливо, у той час на мій психічний стан вплинуло багато поганих чинників, бо я нічого не відчувала, у мене була апатія.

Майже весь час сиділа в коридорі, дивилася якісь фільми, писала повідомлення найближчим. Потім у нас з татом з'явилася можливість поїхати у Зміївський район до  знайомих. Ми йшли з песиком і речами по засніжених вулицях до місця зустрічі з волонтером, який мав довести всіх до Чугуєва. Там нас зустрів якийсь давній батьків знайомий. Ми міняли ще два рази машину з тією ж людиною, але все ж таки доїхали. Чоловік подарував мені смаколиків і поїхав. У цьому селі я пробула трохи менше місяця.

Кожного дня  робила якісь уроки, щоб хоч щось знати зі шкільної програми середини другого семестру, іноді виходила на вулицю, щоб пограти з іншими дітьми.

Пам’ятаю, як тітонька і  її мама ставилися до мене з любов'ю, підтримували. Я дуже вдячна їм, бо то були важкі часи для всіх. Третього квітня приїхала мама зі своїм чоловіком мене забрати в Київ, а тато з собакою залишилися в селі. Коли ми намагалися вже в'їхати в Харків, нам спочатку не дозволили цього зробити. Бо старші були не розписані, чоловік за паспортом проживав у Києві, тому його не хотіли пропускати.

Ми розгубилися, бо ніхто нас не попереджав, що таке може статися. Від'їхали в сторону та почали дзвонити знайомим, але ніхто не відповідав.

Через деякий час до нас підійшли військові, забрали телефони дорослих на перевірку і запитали, чи є в нас спільне фото. А ми якраз взимку ходили разом у квест-кімнату, де нас на виході сфотографували. Це допомогло нам повернутися у моє рідне місто. Наступного дня вже їхали потягом у Київ.

Той шкільний рік швидко закінчився. Влітку ми спочатку забрали ще одного члена сім'ї - собаку, а потім поїхали в археологічну експедиції, яка була в місті Путивлі.

Це було вже для мене звичкою, бо батько - археолог, новий чоловік матері - археолог, і жодне літо не залишалося без такої атракції. Під час експедиції я не забувала про вступ до нової школи, тому продовжувала займатися з вчителем фізики кожного тижня та виконувати завдання. Там ми пробули близько півтора місяця і повернулися якраз за пару днів до вступних екзаменів у ліцей, в якому я зараз навчаюсь уже третій рік.

Почалося навчання, нові знайомства.

З того часу я вирішила, що обов'язково буду навідувалися до родичів у Харків на всіх канікулах. Так і було, але цьогорічною весною я терміново їхала на початку весни. У мого тата стався інсульт. Я не могла знайти собі місця, бо він був один, тому взяла білет на найближчі вихідні.

Тоді зрозуміла, наскільки дорожу цією людиною,  і почала більш відповідально ставитися до своїх обов'язків, як доньки.

Ця тисяча днів пройшла швидко, іноді боляче та непердбачувано, але зараз я тут, пишу це есе про своє життя, ділюсь з незнайомими людьми своєю історією і хочу сказати, що життя продовжуватиметься, допоки наші мрії та надії живі і ми разом з ними.