Островська Валентина, вчитель, Комунальний заклад “Погребищенський ліцей №1” Погребищенської міської ради Вінницького району Вінницької області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Прозріння. Які дивні відчуття, і які водночас ясні думки. Це коли засинаєш дуже рано і прокидаєшся вночі, після першої чи другої години.

“Ще треті півні не співали,

Ніхто ніде не гомонів.”

Сни багатолінійні, чіткі, як у художніх творах. Події поступово викристалізовуються, яснішають…

Дев’ять місяців воєнного часу. Це земний відлік зародження й народження нового життя. Новими стали ми. Лише тепер відчуваю, а не лише розумію слова на початку шляху: “Ми вже ніколи не будемо такими, як були…” І світ теж…

Важко зараз тим, хто хоче залишитися в тому часі, якого вже нема й не буде. Мене відпустило.

Вже не страшно бути в літаку, в який ти не хотіла сідати, в який не купувала квиток, хоча дуже любиш подорожувати й мріяла роками полетіти за кордон. Але не так і не в такий час. Але ми не обираємо. Нас обирає доба.

… Ми в літаку, який час від часу здригається від турбулентності. Ракети, що зі свистом пролітають над дахами будинків, темрява укриття, неймовірна глибина сумних очей дорослих і німі запитання не за роками дорослих дітей.

І знову зима. Зима, яка з лютого і не закінчувалася… Була весна, спекотне літо, дощова осінь. Але це все лютий. Шукала радісні миті в хмаринці й в хмарищах, у квітці й посмішці дитячій, які тішили в минулому. Гріла душу, як могла. Але й небо, й квіти, й пташки раділи сумуючи.

З кожним днем, місяцем починаєш бачити події відсторонено.

За вікном перший сніг. Діти в снігу, старші й менші, вкупці, ніби так надійніше, безпечніше… Вони, граючись, теж сумують за минулим. Але його нема. Є інша реальність. І вона вже не лякає. Ми, як немовлята, вчимося бачити її без страху, чути, торкатися. Ще боязко, невміло, але вже з широко відкритими очима.

… Я люблю фотографувати. Світлини - це зупинена тобою миттєвість. Уважно переглядаю їх зараз. На них ми інші. Очі інші. Посмішки інші.

Нас ніхто не вчив, не готував до того, як пережити воєнний час. Але кожен його проживає, як відчуває, як може. Ми не вибирали час. Він вибрав нас.

… Ми в режимі турбулентності піднімаємося над хмаринами, бачимо ледь-ледь жевріючий спалах теплого світанку. Душа торкається вічності й відчуває дотик абсолютної любові й тепло благодатного світла. … Ще в літаку, на подорож в якому не купували квиток.

Ми свідки цього часу. Ми хочемо свідчити.