Кандиба Софія, 2 курс, Відокремлений структурний підрозділ "Ковельський промислово-економічний фаховий коледж Луцького національного технічного університету"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Потапчук Ольга Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Софія. Я народилася у мальовничому містечку Оріхові Запорізької області. Уже в перші дні моє місто стало прифронтовим, бо розташовувалось лише за вісім кілометрів від окупованої росіянами території. Більшість мешканців думало, що наш Оріхів не будуть захоплювати, бо у ньому немає цінної інфраструктури.

Однак ми помилялися. І вдень, і вночі прилітали ворожі ракети, які поступово знищували моє рідне містечко.

Тому у будь-який час доби доводилося спускатися в маленький та холодний підвал. Весь час ми спали з відчиненим вікном, але від вибухів і вибухової хвилі настільки трусився будинок, що те відчинене вікно ніяк не допомагало.

Мені було дуже страшно і здавалося, що з-під ніг йде земля.

З кожним днем ставало дедалі важче. Тоді через постійні обстріли зникло і світло, і вода, а найгірше – мобільний зв'язок. Вдома запаси продуктів зменшувалися, на полицях магазинів їх ставало обмаль, а згодом – вони зовсім зникли. Продавали лише хліб і то одну хлібину на сім'ю. На той час у мене було дві мрії: поспати хоча б одну ніч у тиші та вдосталь поїсти.

Оскільки ситуація у місті постійно загострювалась – знаходитися там ставало все небезпечніше. Тому вранці 7 березня 2022 року тато вирішив, що ми з мамою та молодшим братом виїдемо на деякий час у більш безпечне місце, а він, поки що, залишиться вдома. 

Нам нікуди не хотілося їхати з рідної домівки. Але ми заспокоювали себе, що їдемо лише на два тижні та скоро повернемося.

Однак все одно потрібно було залишити комфортний та затишний будиночок, у якому ми прожили всього півтора року, а також тата та нашого першого котика Рижика, якого ми дуже любили і якого, на жаль, не було можливості забрати. З собою ми взяли лише три маленьких рюкзачки, у яких були наші документи та їжа в дорогу. 

Ми дізналися, що у той день із Запоріжжя йшов евакуаційний потяг «Запоріжжя-Ковель».

Тому тато машиною привіз нас утрьох у Запоріжжя. Коли ми приїхали до залізничного вокзалу, важкі хмари низько висіли над містом. У повітрі відчувалася напруга, наче усе віщувало, що сьогоднішній день стане важливим у житті нашої сім'ї.

Ми стояли нервуючи, до кінця не розуміючи, чому це відбувається саме з нами, але відчули на собі всю важкість прощання. 

На пероні зупинився потяг, який мав забрати нас далеко від тата та дому. Ми стояли так декілька секунд, поки не почули сигнал. Це був знак, що час прощання минув. Тато зі сльозами на очах кожного з нас обійняв та поцілував і, глибоко вдихнувши, пішов з вокзалу.

Наші серця розривалися від розуміння, що це прощання може бути назавжди.

Ми їхали добу. Ця дорога була надто тяжкою як фізично (були тільки сидячі місця), так і емоційно (всю дорогу плакали). У Ковелі нас зустріли знайомі. У тимчасовій квартирі ми нарешті змогли помитися, смачно поїсти та спокійно виспатися. Через чотири дні до нас приїхав тато, а ще через два місяці мої батьки забрали нашого котика.

Хоча, на превеликий жаль, моє рідне місто Оріхів і будинок повністю зруйновані, але вся наша сім'я разом!

Сьогодні, оглядаючись на ці 1000 днів війни, я розумію, що мій шлях був дуже нелегким. Я навчилася цінувати прості речі: запах свіжого хліба, сміх друзів та родини, а найголовніше – мирне небо. Цей час запам'ятався мені не лише безліччю щасливих та сумних новин, а й змінами, які стали частиною мого щоденного життя. І хоча війна триває, я вірю і дуже чекаю того дня, коли на всій землі запанує мир і тиша, коли люди зможуть повернутися до своїх родин та у свої рідні міста, коли більше не лунатиме тривога і коли всі ми зможемо сказати: «У нас немає війни. У нас є мир!».