Петренко Анастасія, 3 курс, Лебединський педагогічний фаховий коледж імені А. С. Макаренка

Вчитель, що надихнув на написання есе — Карпенко Олена Михайлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна ополонила наше звичне життя, перетворивши його на нічний кошмар. Це час, коли кожен день сповнений новин, страху та очікувань. Іноді навіть здається, що це лише жахливий сон й ось-ось ти прокинешся. Але ж ні... Ця кровава війна все продовжується і продовжується, та триває вона вже майже 1000 днів.

Розкажу, як все починалося. Це був звичайнісінький вечір перед 24 лютого 2022 року. Так, я чула напередодні про початок якоїсь незрозумілої "війни", але в це не вірила. Ну як у сучасному світі ще може відбуватися війна? Але я прокинулась. І не від пробуджуючого, ніжного голосу мами, і навіть не від будильника. Перше, що я почула зранку - сирена. Сонна й не зовсім розуміючи, що відбувається, я досі не могла повірити, що всі передбачення виявилися правдою. А потім зайшла в соц мережі. Погортавши, я побачила жахливі відео палаючих будівлей, уламки ракет, усюди кричать: "В Україні почалась війна!". Я відчула страх і ще не здогадувалася наскільки моє життя зміниться, наскільки зможу стати сильнішою та вижити навіть у найскладніших умовах.

Розпочалося життя, де кожен день ти не знаєш, чи прокинешся завтра. Усе було як у тумані. Я пам'ятаю лише холодний підвал, безсонні ночі, сирени, новини та вибухи. Не було ні світла, ні води, ні зв'язку.

І як тоді говорив мій тато: "Це вже не життя, а виживання". Дійсно. А потім пам'ятаю два гучних прильоти в моє рідне місто. У моєї бабусі вибило вікна, у знайомої ще й двері погнуло. Багато хто виїжджав із міста, мої подруги також роз'їхалися хто куди. Я не знала, чи побачу їх знову... А потім і моя сім'я вирішила перебратися на Захід України, там наче було тихіше й спокійніше. Ми зібрали речі й вирушили в дорогу. Там нас зустріли наші далекі родичі. Та всеодно надовго ми там не залишилися. Згодом моїй бабусі, яка знаходилася в нашому місті, стало зле, моя мама дуже злякалася за неї, адже їй потрібна була фізична підтримка. Було ясно, що нам потрібно повертатися додому. І знову ці дні, коли не знаєш чого чекати. Та згодом якось пристосувалися. Життя продовжувалося, я цінила кожен день, коли була жива, рідні були поруч, будинок був цілий. Усе наче не так і погано. Протягом цієї війни я зустрічала людей, чиї історії вражали своєю мужністю. Кожен день був наповнений розповідями про героїзм, жертовність, і часто – про втрати.

Війна навчила мене, що біль може об'єднувати.

Люди, які раніше були зовсім незнайомими, раптом стали близькими, наче рідними.

А потім несподівано мого хрещеного забрали на війну. Це людина, яка завжди підіймала мені настрій, він частенько заходив до нас у гості, і наша сім'я багато часу проводила разом. Він був частиною мого життя. І ось знову ця невідомість: а чи побачу я його ще?

Найгірше під час війни - це бездіяльність. Тож, досліджуючи новини, комунікуючи з тими, хто на передовій, я з моєю сестрою почали збирати кошти на допомогу армії.

А найстрашнішим для мене днем був, який трапився протягом останніх двох років, коли мій тато пішов на війну.

Пам'ятаю, як він, тримаючи повістку, цілеспрямовано пішов до воєнкомату, а повернувся зі словами: "У понеділок зранку їду воювати".

Ця подія сильно шокувала мою сім'ю. Ми зупиняли його, намагалися щось придумати, аби він лишився. Але у відповідь чули: “Комусь же треба захищати Батьківщину”. Він завжди жив по принципу “все так, як має бути”, тому він не намагався нічого видумати і точно вирішив, що має бути військовим, який обороняє життя українців. Ми змирилися з цим рішенням, було вилито чимало сліз. І знову невідомість... Останні дні, які я провела з ним, відчувалися як шанс його побачити, доторкнутися, обійняти. Коли він повернеться? Коли ми знову всією сім'єю сядемо за стіл? Ці питання не покидали мене ні на хвилину. Було боляче, тяжко, погано. І ось він поїхав. Лишилася лише я і мама. Дім наче опустів. Без нього моє життя стало взагалі сірим і печальним. Зв'язок було майже втрачено, але він намагався телефонувати нам як можно частіше. Хоча б голос його почую...

Згодом ми з моєю сестрою відкрили збір на авто в їхню бригаду, та вони купили собі машину для бойових завдань. Також допомагали моєму хрещеному, підтримували з ним зв'язок. Аж поки не дізналися, що він втратив руку на війні.

Шок, біль, співчуття. Ще один відкритий збір, але вже на протез. Він мужньо захищав усіх нас на різних напрямках з 2023 року, на щастя він живий, але потребує довгої реабілітації.

Війна відкрила очі на те, що справжня цінність – це життя та свобода. Те, що ми часто сприймаємо як належне, в умовах війни стає найбільшим скарбом.

Мій шлях в умовах війни був нелегким, але він відкрив нові виміри людської витривалості та незламності. Ще до війни ніхто не думав, що нормальне життя може так швидко змінитися. Ця жахлива подія перетворила повсякденне життя на боротьбу за свободу, за батьківщину, за життя близьких.