Вітковська Анна, 9 клас, Нетішинська гімназія "Ерудит"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Форсюк Валентина Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

У чому полягає сенс людського життя? Чи варте життя того, щоб його прожити? Що таке щастя? Ці питання у тій чи іншій формі постають мало не перед кожною людиною, і кожна людина по-своєму відповідає на них. Але загалом сенс життя визначається у співвідношенні двох найсуттєвіших складових – потреб суспільства й нашого власного покликання. Чи можна бути щасливим, коли твоя країна стікає кров’ю, а сотні тисяч співвітчизників щодня втрачають найцінніше?

Що може зробити людина за тисячу днів? Збудувати будинок, посадити сад, прочитати сотні книг, мандрувати світом і пізнавати його… А може втратити все, але не втратити віру. І для мене, як і для усіх українців, день 24 лютого 2022 року став початком іншого життя.

Люди прокинулись від незрозумілих звуків і страшних вибухів. Я - від слів мами, що розбили серце: «Почалася війна!» Почувши ці слова, спершу подумала, що це ненадовго. Як я помилялась! Не пам’ятаю, чи колись почувалась більш незахищеною, ніж у ці хвилини.

Ввечері наступного дня ми з мамою стояли на пероні вокзалу у Львові, чекаючи потяга в прикордонний Перемишль. Важко і боляче було спостерігати, як налякані діти, жінки, літні люди намагалися швидше потрапити у вагони. Здавалося, що вони сховають усіх від розпачу, страху і тривоги. Люди знаходили свої місця, розставляли речі (у кого вони були), трохи заспокоювались, хтось хизувався, що розмовляє польською, і йому буде неважко адаптуватись у чужій країні…

Раптом я побачила юнака і юнку, які міцно тримались за руки, мабуть, це Вона не відпускала Його руки. Вони про щось палко шепотіли, дивлячись одне одному у вічі. Я вслухалась: «Тільки ти, моя кохана… Мій коханий, я повернусь зовсім скоро… Ти лише бережи себе… Кохаю тебе… І я… Лише тебе одну… І я…» Я подумала, що проникливіших, щиріших і ніжніших слів кохання немає ні в одній мові світу, вони існують тільки у моїй рідній мові…

Саме моя мова стала мішенню для ворога, який знає, що, вбиваючи українську мову, – він вбиває українську душу. Згадуються слова Юліана Дзеровича: «Мова – це кров, що оббігає тіло нації. Виточи кров – умре нація. Рідна мова дається народові Богом, чужа – людьми, її приносять на вістрі ворожих списів».

Минає третій рік війни – Великої війни українців за рідну землю, волю і життя з чужинцями, які хочуть усе це відібрати, а тому знищити нашу культуру, мову, українців як могутній народ; війна між «не віддамо і не відступимо» та «какая разніца».

Сьогоднішній осінній день 2024-го для мене уже не такий болісний і тривожний як перші дні війни. Це уже звичний день зі шкільними справами та викликами, волонтерськими обов’язками. Саме волонтерство наповнює сьогодні моє життя сенсом, тому що я можу допомагати всім, кого (і що) люблю.

Разом з дорослими волонтерами передаємо пакунки на передову, мешканцям деокупованих територій, допомагаємо внутрішньопереміщеним, які через війну прихистилися у нашому місті, а ще – тваринам, яким теж важко у буремні часи.

Поряд зі мною вправно і завзято пакує згортки для українських військових дівчинка з Енергодара. Ми познайомились ще восени 2022–го.

Вона запам’яталась мені неговіркою і похмурою. Тоді я не розуміла чому, лише згодом вона розповіла мені свою історію про те, як загинула її мама, готуючись до евакуації,

як молодша сестричка довго не розмовляла, приголомшена тим, що мама, яка щойно боронила її своїми обіймами, більше не дихає, як сама відчуває докори сумління, що не була поряд з найріднішими у цю трагічну мить. А ще зізналась, що не розмовляє українською, але тепер НІКОЛИ не спілкуватиметься мовою вбивць, тому попросила допомогти їй. Я радо погодилась, і мова зблизила і здружила нас…

Надходить вечір. Скоро і мама повернеться. Всілась на підвіконні, підібгавши ноги, милуюся. Люблю цю пору, коли моя Україна пишно чваниться золотом, оксамитом та смарагдом осінніх дерев. Сонце сідає за обрій і, здається, ось-ось спалахне загравою, ховаючись у річці.

Сон несподівано і дбайливо сповив мене наче маленьку, і долинуло таке далеке, ніжне, майже підсвідоме: «Ходить сон коло вікон, а дрімота коло плота…» Мамина колискова! Мамина пісня – пісня серця, пісня душі, пісня мрії, що наповнювала мене, маленьку людину, почуттям тепла і захищеності, впевненості і спокою. Мама співала власну пісню – пісню своїх дум, переживань, любові і щастя, що втілювала чарівність і неповторність першого слова рідною мовою…

Усі ми чекаємо щастя. Хтось щастя бути поряд з коханими, не розлучатись в тривозі і безнадії, хтось – повернутись у рідне місто, у минуле життя, де поряд мама, хтось мріє побачити далекі незвідані куточки рідної України, але не вимушено, а радісно і вільно.

Ми – нація щасливих людей!

Одвічно українці вміли радіти життю, і, незважаючи на геноциди, гноблення, заборони і знищення, сформували унікальність свого бачення і розуміння щастя.

Адже щастя не завжди залежить від обставин, щастя залежить від нас: ми самі обираємо цінності і вирішуємо, які думки впускати у себе, як ставитися до ситуацій, що відбуваються у нашому житті. Насправді все просто. Варто лише захотіти змінити свої погляди на життя, щоб стати щасливим. Головне зрозуміти, що щастя можна віднайти навіть у дрібничках, які наповнять наше життя і допоможуть тим, хто поряд.

Я щаслива, що можу бути з рідними, у рідному місті, у рідному домі, розмовляти рідною мовою, співати і слухати рідних пісень, допомагати рідній країні, мріяти про її щасливе майбутнє.

Життя триває, воно змінюється, але незмінними залишаються незламність українського народу, душа українського народу, голос українського народу і мова– основа єднaння укрaїнців. Сьогодні – це головне мірило національних цінностей, основна ознака національного характеру; у ній досвід, мрії, сподівання, щастя мільйонів людей, об’єднаних в єдине ціле – український народ. Це мова, якою я дихаю, думаю, радію, сумую, люблю і вірю! Вірю, що ніколи не втратить своєї краси квітуча українська земля, ніколи не втратить своєї сили живе українське слово, ніколи не втратить своєї волі наша непереможна нація!