Шпичка Валерія, 10-б, Чорнобаївський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе — Овчиннікова Світлана Михайлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Думаю, для всіх вона почалась майже однаково. Всі не розуміли що відбувається, казали: «Та ну, яка війна? Зараз 21 століття!». В мене було приблизно так само.

Прокинулась я не від вибухів, а під дзвінок від мого дідуся. Я не розуміла, що відбувається адже він сказав мені збирати речі. Я вийшла з кімнати, і бачу, як мама розмовляє по телефону з татом, який сказав що солдати росії вже перейшли кордон України і почали наступати. Він військовий, тому його з самого ранку викликали у військову частину, і йому з побратимами довелось виїжджати з області. Треба було вивозити бойову техніку. Далі все було трохи як в тумані, пам’ятаю як плакала, навіть схудла трохи від стресу.

Почалась окупація. Повсюди ходили окупанти і було страшно навіть вийти на вулицю. Моє село, Чорнобаївка, стало дуже відомим завдяки тому, що ЗСУ постійно завдавали тут численних ударів по росіянах.

Бувало часто страшно. Гарним було те, що я хоч була не одна, а зі своїми друзями.

Та потім одного дня ми з мамою вирішили виїхати з окупації, адже в селі ставало все важче жити. Ми виїхали десь у квітні 2022 року разом з нашими сусідами і моїм хом’яком. У Чорнобаївці залишились мої бабусі й дідусі.

Дідусю, який працює в школі охоронцем, довелось зняти український прапор та заховати його в землю у банку. Як же було добре на душі, коли ЗСУ прийшли визволити їх та дідусь з бабусею змогли з гордістю знову повісити прапор.

Нас з мамою приютили до себе наші знайомі, які живуть у Миколаївській області. Ми пробули в них рік. Перший час дуже хотілось додому, я багато плакала. Село, в якому ми були, маленьке, і в мене не було змоги з кимось познайомитись. Наші знайомі виявились дуже добрими та гостинними. Вони стали нам друзями, і було дуже приємно з ними спілкуватись. У вересні на мій день народження мені влаштували величезний сюрприз – приїхав мій тато. Після довгих місяців розлуки, ми нарешті побачились. Ми дуже чекали на визволення Херсону, і коли це сталось, були шалено раді. Але, на жаль, одразу ми б не поїхали додому, бо з лівого берега Херсонщини окупанти почали сильно обстрілювати правий берег, і тому було небезпечно повертатись.

Та все ж, у квітні 2023 року ми повернулись у Чорнобаївку, хоча й тато був проти цього. Іноді були обстріли, але навіть попри це я не хотіла покидати рідну домівку. Я почала цікавитись книгами, гуляла з друзями. І одного дня, 23 листопада 2023, був обстріл нашого села. Влучило в мій будинок. Мама тоді була на кухні, коли все почалось. Вона прибігла до мене в кімнату, ми разом сховались під матрасом. Це було просто жахливо. Страшно. Боляче. Я сиділа і повторювала одні й ті самі слова: «Будь ласка, ні, я більше не хочу знову виїжджати, хочу бути вдома!..». Дякувати Всесвіту, дім не був сильно пошкодженим. Через декілька днів я, мама та мої коти виїхали до Миколаєва, на квартиру до знайомих. Тут було спокійно, тож якийсь час ми пробули в цьому місті.

Згодом, у квітні 2024 року, ми знову повернулись додому. Я не хотіла нікуди знову їхати, але через все частіші й частіші обстріли я та мама задумувались над тим, що можливо й справді варто поїхати. Так і сталось. Знову відбувся жахливий обстріл, після якого ми з мамою одразу поїхали до Миколаєва.

Війна розлучила багатьох людей, в тому числі й мене з моїми друзями, які зараз дуже далеко.

Тож я закликаю вас, щоб ви вірили в перемогу України, донатили, волонтерили, робили все можливе, аби ми всі нарешті змогли бути разом зі своїми рідними, бути щасливими та в безпеці. Слава Україні!