До кінця квітня я залишалась вдома. Терпіла обстріли, бо сподівалась на покращення ситуації. Щодня ставало тільки гірше. Спочатку вимкнули воду, потім світло й газ. Я не наважувалась на виїзд, аж поки у мій будинок не прилетіла ракета.

Я виїжджала евакуаційним автобусом. На блокпостах росіяни нас пропускали. Потім мене забрав онук. 

Я все втратила. У мене нічого немає у моєму віці. Я вже нічого не збудую і не зароблю. Дуже хочу, аби війна закінчилась. Мого села більше немає. Не знаю, чи відновлять його коли-небудь.