Майже 10 років я працював арт-директором у низці донецьких ресторанів. А в липні 2013 року відкрив на бульварі Пушкіна, біля драмтеатру, бар під назвою «Плітки». У цей заклад приходила переважно молодь – активна, мисляча, щоб насолодитися невимушеною атмосферою, поспілкуватися, послухати музику, з’їсти смачний бургер або покурити кальян.
У голові роїлися думки про створення цілої мережі закладів. Не вистачило буквально кількох місяців, щоб почати інвестувати в новий проєкт, - на вулицях шахтарської столиці з’явилися озброєні люди. Коли в Донецьку почали розгортатися військові дії, «Плітки» закрилися. Бар проіснував лише рік.
Я втратив не лише свій проєкт. У мій будинок, що знаходиться в селищі Жовтневе, під час боїв в аеропорту потрапив снаряд. У голові не вкладалося, як можна взяти й покинути те, що наживалося роками. Бізнес, житло... Ми з дружиною й сином жили в селищі під Донецьком і впродовж чотирьох років будували там двоповерховий будинок. Потрібно було лише закінчити оздоблювальні роботи.
Залишатися в місті, охопленому війною, було небезпечно. Критичний момент був 26 травня 2014 року, коли почали обстрілювати аеропорт. Наше селище знаходиться зовсім поруч, у нього почали залітати снаряди.
На щастя, ми з дружиною тоді були на роботі, а дитина – в школі. Додому вже не повернулися. Ночувати поїхали до сестри, яка жила в квартирі в спокійному районі Донецька.
Я потім ще кілька разів їздив до нашого будинку, щоб забрати хоч якісь речі. Намагався потрапити туди в проміжок з шостої до восьмої ранку, коли не стріляли. Кілька разів не встигав і їхав уже під гуркіт снарядів.
Незабаром вивіз дружину й сина в Святогірськ, який знаходиться під контролем української влади. А сам залишався в Донецьку й думав, що робити далі. Там теж було небезпечно: стріляли, підривали автомобілі, вбивали людей. Співробітники мого ресторану продовжували ходити на роботу, але всі розуміли, що довго це не триватиме. Відвідувачів ставало все менше, потім вони й зовсім зникли.
Багато людей виїхало. Інші були налякані й намагалися сидіти вдома. Зрештою, 10 липня, в день народження нашого ресторану, я оголосив колективу, що ми закриваємося.
Звичайно, закривати просто так справу всього життя не хотілося. Я відчував у собі сили поборотися за «Плітки» й зберегти їх. Нехай навіть і в іншому місті.
У кінці жовтня 2014 із сім’єю перебрався до Києва. А буквально за місяць «Плітки» знову відкрили свої двері на бульварі Шевченка, недалеко від станції «Університет». Мені неймовірно пощастило: прекрасне місце знайшов для свого бару й вдало вивіз із Донецька меблі й обладнання.
Деякі речі було заборонено вивозити. Наприклад, промислове обладнання. Я досі радію, що вивіз усі меблі, кухонне обладнання. Якби це забрали десь на блокпосту, я б залишився ні з чим.
Як так вийшло, я досі дивуюсь. Готувався до від’їзду. Розмовляв зі знайомими, вони дізналися, що потрібно буде заплатити від 500 до 1500 доларів. Ми виїжджали 25 жовтня, саме перед виборами, і розуміли, що фокус уваги піде з блокпостів.
Велика частина персоналу «Пліток» це переселенці з Донецька. У мене є чітке посилання: брати на роботу людей, які були змушені виїхати з Донбасу. Ні, ми не збираємося створювати дисбаланс і якось виділяти донецьких. Просто зараз переселенці – це соціально найнезахищеніший прошарок населення, їм важче за інших знайти роботу. А якщо ми допоможемо влаштуватися і налагодити свій побут кільком людям, то це буде хорошим маленьким внеском у ті цінності, яких ми прагнемо.
Так, я сумую за Донецьком, але вже не хочу туди повертатися. Сумую за тим Донецьком, який був. У цьому місті я бачив своє майбутнє, він стрімко розвивався. Мене оточували люди, які прагнули зробити Донецьк кращим. Тепер він зовсім інший. На місці мого будинку – зона відчуження. Ніколи не забуду, як там стріляли, як гинули люди... І більше туди не повернуся.
.png "Імена")
