У сина синдром Дауна. Це — генетичне захворювання. Клітини діляться не так, як зазвичай. Зайва хромосома тягне за собою це захворювання. Платить держава пенсію на догляд за ним. Бабуся – колишній педагог. Вона — інвалід першої групи. Їй всього 50 гривень доплачують за групу інвалідності. Коли я оформила їй цю групу, пам’ятаю, мені сказали, що 50 гривень додається. А я думала, що будуть якісь пільги. Мені говорили потім: навіщо ти цим займалася, який сенс?
Звикнути до війни неможливо. Я досі думаю про тих людей, які залишаються в цих місцях і не виїжджають, не можуть. І у мене там тітка залишилася, стара людина, мамина сестра старша. Я дуже хотіла б, щоб вона виїхала.
Останньою краплею було 3 жовтня 2015 року. Був сильний обстріл. Ми на восьмому поверсі були в маминій квартирі й лежали на підлозі. Я постелила ковдру. Владик, я, мама, сусіди, діти маленькі. Страшний обстріл. Дев’ятиповерхівка наша ходуном ходила. Я весь час боялася, що зараз стіна проломиться. А як я могла маму спустити вниз із восьмого поверху? Застрягнути в ліфті? Це страшно. І Влад на моїх руках, одночасно потрібно стежити і за одним, і за другим.
Дочка Маша в цей час пішла гуляти. Я довго не знала, що з нею. Кілька годин тряслася дев’ятиповерхівка. Влучили в магазин навпроти нашого будинку. Сильний обстріл центру Попасної був.
Потім, коли трішки припинилося, хлопці з міліції піднімалися нагору. Я в них запитала, що нам робити. Нам сказали: спускайтеся ближче до підвалу. Я кажу: «Я не можу обох. Як?» Вони маму на ковдру поклали та знесли в підвал. А я відвела Владика. Так ми години до дев’ятої вечора пробули там.
Маші не було. Машу шукали по рації, серед убитих шукали, серед живих. О дев’ятій годині дитина повернувся. Вона боялася повертатися, боялася обстрілу нового.
Переночували ми в підвалі під дев’ятиповерхівкою. Тоді вже холоди починалися. І наступного ранку я вже не сумнівалася, я вже розуміла: якщо так далі продовжуватиметься, я не зможу їх ніяк захистити.
Я викликала таксі, взяла три маленьких сумочки, мамині памперси, пакет із ліками, коляску її. У мене була тисяча гривень. І майже 800 я віддала за таксі. Біля під’їзду я помолилася, і ми поїхали.
Я сказала таксисту, що їдемо на Сватове, тому що у Владика повинна була бути перекомісія на дорослу групу інвалідності на 18 років. У мене не було родичів тут, але на перекомісію найближче в Сватове.
Був гарний ранок, сонячний. Я всю дорогу молилася про те, щоб благополучно доїхати, щоб не почався обстріл знову. Ми забрали кішку, а собаку віддали людям, щоб вони наглядали за нею.
Поїхали на Сватове. Я приїхала до моїх співробітників на залізниці. Я ж залізничник. У мене 20 років стажу. І я до своїх колег заїхала на залізничний вокзал. Там залишила маму, погодувала, поміняла памперс, і ми з дітворою пішли шукати, де нам бути вночі. Нам показали, де табір біженців.
Я зразу ж усе оформила, у мене всі документи в порядку. Якщо якісь зміни, я зразу про них повідомляю. Ось Маша, наприклад, отримала паспорт. Усі мене тут дуже добре знають і навіть вважають мене занадто наполегливою.
Мені іноді здається, що я — катастрофа номер два після військових дій для міста Сватове. Не дарма кажуть: «Порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих». Хто наполегливіший, не хочу говорити нахабніший, це не в нашому випадку... Мені потрібно піклуватися про рідних, тому я проявляю наполегливість. Намагаюся робити все, що можу. Дізнаватися закони, розбиратися в різних видах допомоги.
Дитина-інвалід дуже важко перенесла вибухи складів у Сватовому, я не знала, куди його заховати. Коли я подумаю, як себе почували матері, в яких немовлята, мені страшно стає. Я вважаю, що всі люди мали отримати компенсацію за моральну шкоду. Усі жителі, які знаходилися тієї миті, в цей Страшний суд, у цю ніч страшну в Сватовому. Усі мали отримати за моральну шкоду. Шість годин поспіль стрясався будинок! Ми за рік трішки відвикли від цього всього.
Коли поруч із тобою люди, яким ти не можеш допомогти, – це дуже страшно. Я навіть за себе так не хвилювалася тієї миті. Я не знала, куди дитину діти, де несучі стіни. Я телефонувала на 101, на SOS, МНС. Я зателефонувала 101 — потрапила на Луганськ. Мені жіночий голос сказав: «Не переймайтеся, це у вас склади горять. Відрахуйте дві стіни від звуку та сховайтеся. Вони поки не догорять, вони не заспокояться, але ви не переймайтеся». Я бігала всією квартирою, шукала, де ж дві стіни й як закрити собою дитину.
Я все-таки сподіваюся повернутися додому, в Попасну.
.png "Імена")
