Оліх Валерія, учениця 11 класу Бердянської загальноосвітньої школи I-III ступенів №1 Бердянської міської ради Запорізької області  

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тімченко Олена Іванівна

 Війна. Моя історія

Усе почалося 24.02.22 року. Навіть не віриться, що війна триває півтора року. Хочеться розказати з самого початку, коли ми ходили до школи й пішли чутки про війну, ми в це не вірили та заперечували, що війна можлива в 21 столітті, але вже за тиждень це сталося. 24 лютого, у нас було дистанційне навчання через коронавірус, і зранку в новинах повідомили інформацію про наступ російських військ на територію України.

Я не могла в це повірити, у всіх почалася паніка, черги до банку були дуже довгими, з продуктів у магазині лише залишки.

Через те, що в нас мало було продуктів, доводилося просити мамину подругу надсилати все із Запоріжжя: корми для котів, собак, гризунів, а ще для нас – різні крупи та консерви. Не завжди приходило все те, що ми просили передати, тому що росіяни крали продукти, це тривало впродовж півроку.

У березні не було світла й зв'язку, він з'являвся дуже рідко та всього на п'ять хвилин. Єдиною нашою розвагою був перегляд мультфільмів на дисках.

У місті  відключили газ на дев'ять місяців, перестали виробляти хліб, але нас врятувала хлібопічка, ми робили хліб на всю сім'ю: бабусям, дідусям.

Щоразу було страшно виходити на вулицю, знаючи, що будь-якої миті може щось на нас впасти, але батькам доводилося виходити з дому на роботу й за покупками. Було дуже страшно за них, але й нічого вдіяти не могли.

Якось одного разу я з молодшим братом і мамою виїхали в місто скупитися, але на той час було проблемно з транспортом, довелося зупиняти попутки, та ось ми вже під'їхали на блокпост, перед нами стоїть військова машина й людина, яка з неї наставила автомат на нас, водночас я сподівалася, що він не вистрілить, але все рівно прощалася з життям.

Через таке страшне становище я не хотіла гуляти  у місті. Одного разу в нас замінували порт, вибухи тривали близько півгодини, але тоді ми не знали, що відбувається, тому спустилися в підвал, де зв'язок слабко тягне. Ми часто бігали в підвал, щойно чули сирену...

Уже влітку намагалася виходити гуляти з подругами, уже було не так страшно, як на початку війни. Восени в нас розпочалося дистанційне навчання, усе було більш-менш тихо, але часто чули обстріл із Маріуполя й інших найближчих міст і сіл. Часто ловили дітей, які навчалися на українському навчанні та садили в камери на три дні , а то й тиждень, там дуже знущалися.

У минулому році всі свята були буденними та не такими яскравими, як було до війни…

Якщо не помиляюся, восени були вибори, але це важко назвати виборами, бо там примушували, що б голосували за росію або якщо проти, то вони дають добу, щоб ти виїхав із міста. Хочу сказати, що росіяни настільки отупіли, що коли моя тітка виїхала з України в літній сезон, окупанти ходили опитували людей, хто за кого голосує, бо квартира була порожня, а ніхто не міг відповісти, вони вибивали двері, як ні в чому не бувало, брали все, що можна.

Цього року, навесні, військові ходили в нас за містом (ми живемо на дачі під Бердянськом), перевіряли документи та не так, щоб біля будинку або ж у дворі, ні, вони зайшли в будинок і почали оглядати кожну кімнату.

Того дня я почула, як собака голосно гавкав, крім цього, був чоловічий голос, схожий на батька, думала вийти привітатися, коли прокинулася, але почула ще кілька незнайомих голосів, визнала, що це знайомі батька прийшли щось забрати, і вирішила піти далі спати. На ранок мама сказала, що прийшли військові оглядати будинок і хотіли зі мною поговорити, вона сказала їм, що мені 14 та ми ще не робили паспорт.

Уже з кінця березня в нас немає води за містом і ввімкнули тільки кілька днів тому, вони відкладали щоразу, кажучи, що скоро полагодять, а потім сказали: «У липні все зробимо». Улітку були збори, де сказали, що тепер вони намагаються до зими ввімкнути.

Те, що в нас зараз працює вода, то це завдяки людям, які живуть за містом, але точно не тих, хто обіцяв, що скоро ввімкнуть. Улітку, з подругою, раз на тиждень ходили гуляти, але в середині літа, ми вирішили піднятися на гору та піти на Азмол(район у місті), але тільки-но пройшли біля ветеринарної клініки, біля нас зупинилася машина, ми думали, що це під'їхали люди, яким треба дорогу підказати, але там сиділи люди у військовій формі.

Вони сказали: «Здравствуйте, красуни», ми вирішили проігнорувати й пішли на інший бік, один з них сказав: «Як ви з дорослими поводитеся?».

Ця машина простояла хвилин 10 на одному місці й окупанти дивилися, як ми піднімаємося, після того  поїхали, і ми одразу спустилися вниз та пішли в парк «Молодіжний», щоб якось сховатися на випадок чого. Часто чули якісь фрази від військових по типу: «Ой, дивись, які маленькі й гарні йдуть».

Усе б нічого, якби це не були військові, особливо віком 40-45 років, це дуже бридко та гидко.

Я чекаю, коли все повернеться на свої місця й буде як раніше до війни, спокійно, тихо та мирно. Виходиш на вулицю спокійний, з почуттям свободи та знаєш, що не заберуть телефон для перевірок, коли просто будеш гуляти, не буде  пострілів, вибухів, а головне окупантів та росії…

З чого росіяни вирішили, що в нас все було погано? Мені досі це не зрозуміло, стільки наших людей загинуло, як дорослих, так і дітей, які життя ще не жили…

Деколи в мене приходить таке відчуття, ніби я уві сні, у дуже довгому сні, і все, що в мене там - це нереально, але, на жаль, усе не так. Хочу, щоб усі сім'ї знову об'єдналися та були разом. Сподіваюся, вже скоро український прапор висітиме в нашому українському Бердянську. Слава Україні!!!