Ломейко Вероніка, учениця 9 класу Мелітопольської гімназії №15 ММР ЗО

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ісаєнко Ірина Олексіївна

Війна. Моя історія

До 24 лютого 2022 року я проживала своє звичайне життя. Як сьогодні пам’ятаю: ми так раділи, що повернулися до навчання в нашу улюблену школу, після тривалого карантину. Якраз був перший тиждень навчання, ми планували наші заходи, які будемо проводити на 8 березня. Але 24 почалася війна.

Хто б міг знати, що тоді, 19 лютого 2022 року, була наша остання родинна прогулянка по Мелітополю, останні спільні вихідні у місті.

Приїхала моя сестра Нонна, яка навчається у медичному університеті в Дніпрі. І ми родиною пішли на прогулянку в парк «Горького», відвідали центральну площу нашого міста, сходили у кінотеатр «Перемога» на фільм «Смерть на Нілі». Як виявилося, це були останні дні мирного життя, останні щирі посмішки, останні крихти можливостей жити щасливо...

Все змінилось в один момент.

Вже вночі мене збудили батьки зі словами: «Вероніко, вставай та одягайся, почалася війна». Я тоді ще спросоння до кінця не розуміла, що таке війна. Проте згодом почула звуки чи то літаків, чи то якихось реактивних двигунів.

Почали гудіти всі вікна. Ми дуже злякалися, одразу – шок, паніка.

Виявилося, що то були ракети, які летіли на Мелітопольський аеродром, а через декілька секунд пролунали вибухи. Здавалося, наче кінець світу настає. Потім 25 лютого були танки, з'явилися перші повідомлення про жертви в нашому місті, - і почалася окупація...

У моїх думках виринали лише запитання: «За що? Чому ми? Що буде далі?» А відповіді на них не було. Та й зараз, мабуть, складно відповісти.

1 квітня 2022 року ми з мамою виїхали другим гуманітарним конвоєм. Виїжджаючи, ми плакали... Плакали разом із людьми, які залишалися на той час у місті. Нам махали рукою на кожному світлофорі, на кожному перехресті та проводжали сумним поглядом. Ми покидали рідне місто... Я тільки тоді зрозуміла, наскільки люблю свій рідний дім. Тепер він у моїх снах, думках і мріях.

Під час окупації дорога – це портал у майже недосяжний чарівний світ. Світ на волю. Казкове королівство в Україні – «підконтрольна територія».

Випробування та муки випали на долю кожного, хто хотів виїхати. Мелітопольцям, бердянцям, маріупольцям та херсонцям треба було в один кінець. Через десятки російських перевірок, блокпостів, сумнозвісну «Тарілку» у Василівці, через дні й тижні стояння у черзі, через обстріли «сірої зони»...

Далі, після села Кам'янське Василівського району, відкривалися ворота до «Чарівного королівства», до краю, який пахне молоком і медом, калиною і вербою, пшеницею і житом. І врешті-решт свободою...

На словах все зрозуміло. А в реальності? Треба відчути.

Війна... З одного боку вона єднає, з другого – кришить і роз'єднує. Тільки на війні людина самотня і водночас єдина з усіма в переживанні трагедії. Вже понад півтора року триває повномасштабна російсько-українська війна. Йде боротьба за державність і свободу, за майбутнє нашої країни.

рф вкрала моє щасливе дитинство, спаплюжила нормальне життя і спокій моєї любої країни, красу і ошатність мого рідного міста. Вона зруйнувала тисячі людських життів та мільйони понівечених доль, та й мою власну можливість повернутися додому, планувати майбутнє, можливість жити буденною круговертю.

Мені інколи здається, що це було у паралельній реальності, уві сні, або в мареві чи в кіно. Але я примушую себе пам'ятати, що марево – зараз, і що саме зараз ми знаходимося в іншому вимірі. А значить, неодмінно буде повернення до нормального стану.

Головне – вистояти попри біль, попри розірвану душу та розпач. І Перемога неодмінно настане, а з нею повернеться і щастя на мою рідну землю. Тільки ми тепер будемо сильнішими, глибшими та мудрішими. Українці показали, що разом ми – сила. Я щиро вірю, що настане той день, коли моя країна стане заможною та щасливою. Україна понад усе!