Хом’як Артем, учень 11 класу Бердянської загальноосвітньої школи I-III ступенів №1 Бердянської міської ради Запорізької області                                           

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тімченко Олена Іванівна

Війна. Моя історія

Передмова. У мене не особлива історія, усе це відбувалося з усіма. Почати я хотів би з болю, який переживає наша нація й відчаю, який вітає над Україною. Усі страждання, які переживають люди, які душею за Україну- це просто нестерпно. Усі втрати, безвихідність, яка нагнітається з кожним днем, просто жахливо. І від цього всього важко дихати, відчуття, що життя немилосердна гра, яка тільки та хоче, щоб Україна страждала.

Але, якщо є хоч маленька надія на те, щоб ми знову сміялись і посміхалися всі разом, я готовий бути до самого кінця зі своєю державою, як і всі українці.

Осінь. Перше вересня 2021 року, півроку до повномасштабного вторгнення. Бердянськ на той момент процвітаюче українське місто, в якому живуть приблизно сто тисяч осіб, в тому числі  я. Місто, яке залишається в душі та з яким пов’язано багато теплих і приємних спогадів. Я звичайний школяр, який не розуміє дорослого життя та по факту ще дитина, яка насолоджується безтурботним дитинством.

Місто, в якому всі спілкуються російською, а українську можна почути тільки від учителів української мови та літератури у школах. І ніхто не задавався питанням про те,  чому ми говоримо не рідною мовою?

Я та всі навколо продовжували «споживати» тільки російське (пісні, фільми тощо), українську мову багато хто вважав взагалі не потрібною. Але всі вважали своєю рідною державою саме Україну. У моєму житті  була школа, дев’ятий клас, я не знав, як буду жити далі та що робити після здачі екзаменів, це мене не дуже хвилювало, у той момент я реально жив і не цінив це життя. Я був дуже різносторонньою й песимістичною людиною, мав багато різних занять, окрім школи.

Мій день починався з сьомої ранку, а додому повертався ближче до восьмої вечора. Мені подобалося таке життя, коли ти знаєш, що ти робиш і розвиваєшся кожен день, хоча це дуже сильно втомлювало. На той момент, не думав, що моє життя зміниться настільки кардинально через півроку.

Зима. Грудень 2021 року, менш ніж три місяці до повномасштабного вторгнення. Зима була прекрасною в Бердянську, мені здавалося що 2022 рік буде найкращим, він буде останнім роком мого дитинства та першим дорослого життя. У повітрі на той момент, як мені здавалося, віяло теплом і прекрасним часом з усіма друзями та родиною. Я бачив стільки щасливих людей, які буквально світилися від щастя, навіть здавалося, що ми всі потрапили в казку.

Вечірні прогулянки по місту, час із сім’єю та спілкування з друзями, тоді це здавалося чимось нескінченно прекрасним і гріло душу, навіть у холодну зиму. На Новий рік я висловив свої думки про те, що 2022 рік буде найкращим для мене та щиро вірив. Як же помилявся...

Зима. Січень і лютий 2022 року, менш ніж два місяці до повномасштабного вторгнення. Рік почався дійсно прекрасно, місто було повністю заповнене радістю й щастям людей, було таке відчуття, що так і пройде весь рік. Весь січень і лютий я готувався до турніру з ораторського мистецтва, який мав бути в Дніпрі. Для мене була дуже значуща подія, підготовка промов, безсонні ночі та намагання відшліфувати свої навички в дебатах до ідеалу.

Усе пролетіло так швидко, та я вже сиджу в автобусі до Дніпра. Ми виїхали ввечері 18 лютого, а повернулися до Бердянська 20 лютого ввечері.

На цьому турнірі, який називався “Dnipro Open”, я увійшов до топ-10 спікерів турніру, і посів сьоме місце в десятці найкращих. Вони були по - справжньому найкращі, 3 дні за зиму, і я був упевнений, що далі буде тільки краще.

Але через чотири дні все змінилося.

Зима. 24-28 лютого 2022, початок повномасштабного вторгнення й окупація Бердянську. Яке у вас відчуття, коли ви чуєте “24 лютого”? На той момент я не міг повірити в те, що таке може бути, відчуття нерозуміння змішане зі страхом. Раніше я думав, що нічого не може бути настільки безнадійним, але поєднання розпачу й незнання того, чи ти доживеш до завтра, зробили відчуття реальним.

Відчуття того, що твоє життя - це склянка з водою, яка у будь-яку мить може впасти та розбитися, не покидало мене днями.

Якщо чесно, через мій песимізм у той момент, я сприйняв подію доволі спокійно, але страх за дорогих мені людей був настільки сильним, що важко його описати. І надалі ставало тільки гірше. 28 лютого моє рідне місто вже повністю було окуповано.

Почався період: безнадія і смерть літає у повітрі, замість радості та щастя, які буквально були тиждень тому…

Весна. Березень-травень 2022, перші три місяці в окупації. Холод, смерть, неволя - це все, що відчував кожен у той час. Коли знаєш, що люди помирають і ти нічого не можеш зробити… Просто жахливо. І тоді наступив момент розуміння, що таке війна та насправді вона почалася далеко не 24 лютого, а триває вже давно. Відчуття, що ти цього не розумів раніше просто з'їдало мене зсередини.

Мене переповнював розпач, коли розумів скільки людей уже загинуло та скільки гине зараз. Особливо в Маріуполі. Я ніколи не був у цьому місті й мені розповідали, яке воно прекрасне. Дуже сильно хотів побувати в ньому, але, на жаль, цього не сталося.

Моє місто ставало ізольоване від України, спочатку перекрили газ, а потім обірвався повністю зв’язок. Цей період асоціюється у мене з нестерпним болем, безсонням і нескінченним плачем і криком душі. Мені було страшно уявити, що було в Маріуполі, якщо такий жах був у Бердянську. Єдиним промінням світла був мій День народження третього квітня. На ньому, я останній раз зібрався зі своїми близькими друзями.. Весна підходила до кінця.

Усі почали віддалятися, хтось виїжджав, хтось просто ставав іншим, а становище незмінно тільки гіршало. Так і підійшла весна до кінця. Я закінчив дев’ятий клас, не вчившись майже цілий другий семестр, а мої надії на краще ставали дедалі меншими.

Літо. Червень-серпень 2022, півроку в окупації. Надії на швидке закінчення цього жаху ставали маревом. У цей період люди починали звикати до окупації, ставало дедалі більше тих, хто переходив на сторону ворога. Хтось сам того хотів, когось змушували. Постійний страх і стрес не давали мені спокою, було відчуття, наче падаю в нескінченну безодню й мене все більш і більш поглинає цей жах...

Приблизно в той момент, я зламався, став повністю беземоційним. Було відчуття, що загубив себе в цьому світі, але з цим прийшло прийняття того, що все не закінчиться так швидко. Починаючи адаптуватися до життя, я зрозумів, що це вже не те місто, яке було взимку.

У повітрі парила неволя й жахлива реальність того, що ти потроху стаєш, як вони. Як ті люди, які прийняли  все та перестали боротися. Але в глибині душі віра не згасала й не згасає до сьогодні. У той момент я був зламаний морально, але духом налаштований на те, що не зможу тут жити зараз і треба з цим щось робити. Час ішов, а я так і не зміг прийти до тями після всього, що відбувалося в моєму місті, але продовжував працювати над собою.

Я намагався вмовити батьків виїхати якнайшвидше з міста, але були свої нюанси щодо виїзду. Розумів їх і приймав це, тому що в цій ситуації поводитися, як егоїст було б дуже неправильно.

Цей період, як на мене, можу назвати  найпродуктивніший у пізнанні себе, як особистості, саме тоді став дорослою людиною. Зрештою, через ризики, що батька можуть забрати до російської армії,  прийнято рішення їхати з міста.

Вирішили, що треба їхати тільки мені з батьком, а мати з братом і бабусею залишаться поки в Бердянську. Попри те, що я хотів виїхати, саме таке рішення мене не влаштовувало.

Але це було обґрунтовано тим, що нам виїхати набагато важче, а якщо в нас вийде, то рідні в будь-який момент можуть також виїхати.

У нас не було варіантів, як їхати, окрім як через Крим-росія-Латвія-Литва-Польща. Прощатися з частиною родини було важко, але іншого вибору не було та двадцять першого серпня зранку ми виїхали з Бердянську.

Літо. Шлях до Польщі 21-24 серпня. Початок нашого шляху, був дуже стресовим, я не міг повірити, що покидаю своє рідне місто. Нас зупиняли на кожному блокпосту, і кожний раз я починав нервувати, кожну клітинку тіла охоплював жах. Але до кордону з Кримом ми доїхали майже без проблем. І тут почався величезний тиск на мене, тремтіли руки… Я не міг нормально заповнити пропуск, острах,  що нас зараз просто розвернуть назад, і кульмінацією цього став той момент, коли батька повели на допит, як і всіх чоловіків.

Стою, обвішаний сумками… Проходжу через пункт пропуску й виходжу на вулицю, сідаю на підлогу та починаю просто чекати. Весь на нервах, а мої хвилювання доходили піку, так я просидів понад три години, уже повністю зневірений і розбитий, але все ж таки батька випустили й ми пішли на стоянку. Трохи відпочили та відійшли від цього жахіття…

Наступив  вечір, ми сіли в мікроавтобус і поїхали в Сімферополь. Мене не відпускали думки  про те, що Крим - це теж Україна. У Сімферополі ми пересіли на великий автобус, і рушили вже до Латвії. Коли ми проїхали кримський міст, повністю змінилася атмосфера навколо, усе почало тиснути та був дуже сильний дискомфорт. У той момент я не міг нормально мислити й спати,  у такому стані ми їхали два дні. І нарешті доїжджаємо до кордону з Латвією, тут ми простояли приблизно 6-8 годин.

Останній крок… Щоб вийти з цього пекла, перевіряють документи, і мого батька знову відводять на допит. У той момент я відчував паніку та боязнь, що нас зараз не пропустять. Але через пів години батько виходить, і нас все ж таки пропускають. Батька забирали вдруге на допит, тому що він народився на Волині, а через це було дуже багато питань до нього.

Нарешті Латвія… Відчуття волі й спокою нахлинули на мене. Я відчув, що змінилося повітря та атмосфера навколо, я вдихнув ковток й одразу відчув полегшення. Пересівши в автобус, рушили далі, стомлені тілом, але на душі було тоді так спокійно. Дедалі їхали ми без жодних проблем, навіть вийшло трохи нормально поспати.

І 24 серпня на День Незалежності України  доїхали до Польщі. З того моменту й донині я знаходжуся тут.

Відтоді та до сьогодення 2022-2023. Я вже понад рік знаходжуся за кордоном. Більше року тому покинув своє рідне місто та державу. У мене часто питають: «Чи хочу я повертатися»? Мої знайомі думають, що тут розкішне життя. Але, я завжди відповідаю, що дуже сильно хочу в Україну та  після закінчення 11 класу повернуся на Батьківщину. Що ж сталося зі мною за весь цей час.

У перші пару місяців було дуже важко пристосуватися. Виникала проблема на проблемі, але з підтримкою близьких  людей ми з батьком змогли все подолати. Відійшовши від усього, я почав  замислюватися над собою.

Десятикласник, який спілкується російською та перебуває в дуже важкому моральному стані. Моєму світогляду й особистості були потрібні зміни та я почав діяти. Перше, що я зробив - це було відмовлення від російського контенту повністю та перехід на український інфопростір. Я розумів, що повинен убити в собі малороса, який жив у мені п’ятнадцять років. Щоб зробити це, я хотів очистити свою свідомість і свою ментальність від усього російського.

Це давалося спочатку доволі важко, але я зміг і тепер за мету було поставлено повний перехід на рідну українську мову. Цей крок дуже важливий для мене на той момент та найважчий, але до своїх шістнадцяти років, я заговорив українською. Для мене  було досягнення року.

Більше 15 років я спілкувався чисто російською, а за останні півроку змінив свою мову та не жалкую про це ні краплі. Мені виповнислося 16, за весь час я змінився з  песимістичного малороса на оптимістичну людину й тільки з того моменту зміг назвати себе українцем. Зараз працюю над своїми ментальними проблемами й продовжую вдосконалювати своє мовлення українською. Не дарма кажуть, що мова змінює світогляд.

За весь цей час я подорослішав і став дуже стриманим і розсудливим, психіка пройшла випробування та стала більш стійкою. У Польщі я не відчуваю себе, як вдома, не зрозумію людей, які кажуть, що тут краще ніж в Україні.

Як на мене, Україна повинна бути в серці, а українець або українка повинна бути в душі. Тут не відчуваю себе комфортно, та по факту я тут ніхто, тому хочу додому.

Теперішні дні в мене максимально однакові, таке враження, що кожен день - це рутина.

Епілог. Моя історія не така трагічна, бо в більшості людей було страшніше випробування.  Моя історія ще триває, як триває історія кожного українця. Війна забирає найкращих, а я дуже сильно співчуваю всім, хто втратив і втрачає когось під час цього жаху. Скільки загинуло, скільки гине, скільки загине в майбутньому, як тільки подумаю - мене кидає в жар.

Але саме зараз ми повинні вивчати свою мову та культуру як ніколи раніше, повинні зрозуміти, ким ми є та продовжити нашу історію заради тих, хто захищає нашу державу. І кожна людина повинна зробити хоч якийсь маленький вклад в нашу Україну.

Я дуже сильно співчуваю всім, кому довелося відчути біль втрати, біль страждання, бо в кожного ці страждання різні. Нашу силу духу не порівняти ні з чим, я впевнений, що кожен громадянин України, який упав духом, обов’язково підніметься, саме головне підтримувати одне одного, тому що тільки ми разом зможемо подолати труднощі.

На мою думку,  у кожного українця своя історія та свій вибір, своя історія болю та страждання…

Кожен сам пише свою долю, але тільки ми разом зможемо написати майбутню історію нашої рідної України.