Йшли танки, і я страшенно злякалася за дитину. У місті не було нічого: продуктів, води, світла. Все зникло, ніби життя зупинилося. Ми виживали на околицях, у нас була їжа. Окупанти грабували людей — справжні варвари, які не залишали шансів на нормальне життя.

Ми виїхали самостійно. Я рятувала доньку, везла її у безпечне місце, де можна було хоч трохи відпочити від війни. Зараз ми в Києві. Донька налякана, не хоче ходити в садочок. Тут спокійніше, але всередині немає мрій — тільки чекання миру й надія, що колись дитина знову почуватиметься у безпеці і зможе жити нормальним життям.