Мені 71 рік. Я жила в місті Костянтинівка Донецької області. До виходу на пенсію працювала вчителькою. У 2014 році виїжджала в Харківську область, потім повернулася. А син жив у Донецьку. Я вмовила його виїхати звідти. Він забрав лише одяг. Усе інше залишилося у квартирі. Зараз мешкає у Дніпропетровській області. Облаштувався, одружився. У нього все добре.
Коли почалася повномасштабна війна, син вивіз мене до родичів у Новомосковський район Дніпропетровської області. Нещодавно ми з’їздили додому й перевезли все моє майно сюди.
Моя сестра живе у Вовчанському районі, за 15 кілометрів від українсько-російського кордону. Вона в окупації з першого дня війни. Я не можу додзвонитися до неї.
Я спілкуюся зі знайомими, які залишилися в Костянтинівці. Вони отримують гуманітарну допомогу. У місті були перебої з водою, а зараз немає газу.
Долати стрес мені допомагають книги. Я дуже люблю читати, особливо класику. Іноді плачу, але так, щоб ніхто цього не бачив. Радію кожній зустрічі з сином. Підбадьорюю себе, що все буде добре. Я не боюся життєвих труднощів. Треба надіятися на краще.
