«У мене у вухах досі стоїть крик сусідки, коли загинули її діти»

Надія Георгіївна ніколи й подумати не могла, що доведеться пережити війну. На її очах до сусіднього будинку потрапив снаряд і перебив газову трубу. Її будинок теж зазнав ушкоджень, але завдяки гуманітарним організаціям все вдалося відновити. Жінка згадує, як виживали під час воєнних дій, коли взимку місяцями не було світла та опалення.

До війни у мене доля не зовсім легка. Молодший син помер 15 років тому. Залишилися старші сини, вони двійнята. До війни один син працював у Луганську та там орендував житло. Але з початком війни він поїхав до Росії. Другий син живе у Луганську.

Коли обстріляли наші будинки, сусідній вулиці також дісталося. Там одразу вбило чоловіка та дружину, снаряд потрапив у дах.

У мене теж був пошкоджений дах, повибивало вікна. Норвезький фонд нам допоміг. Спершу дали скло, вікна засклили. Потім у 2019 році виділили будматеріали на дах, повністю перекрили фронтон. Дали цемент, виділили гроші на оплату робіт.

Дякую Рінату Ахметову за продуктові набори. Отримували олію, цукор і крупи, мені цього вистачало, там навіть консерви були і курячий паштет. Для нас це була велика підмога. Було дуже важливе для нас, бо залишилися без нічого.

Взимку 2014 року не було електрики та опалення, бо газовий котел не працював. Виживали, як могли.

Слава Богу, зараз усе заспокоїлося, трошки життя нормалізувалася. Звичайно, ми ніколи не думали, що на старості літ у нашому житті може таке трапитися.

Тут залишилися переважно пенсіонери, молоді змушені займатися теплицями, бо роботи немає. Нам, дякувати Богу, пенсію платять.

Когда в Славянске, а потом и в Краматорске начались военные события, мы не думали, что дойдет к нам. Потом в Луганске захватили СБУ, а мой сын живёт как раз в том районе. Затем сбросили бомбы на центр Луганска.

А 13 июня 2014 года обстреляли рядом с нами посёлок Макарова. Но опять-таки, мы не думали, что такое у нас может быть. Все работали в Луганске, я сама там родилась и всё время жила. Мы не думали, что нас разделят с детьми. Это очень тяжело. И внуки там, и дети, а здесь я одна.

Наверное, самым страшным эпизодом за всё время войны был обстрел 6 декабря 2014 года, очень страшно. Тогда погибли наши соседи. До этого стреляли, но летело мимо. А здесь я проснулась, а разрывалось рядом. Я накинула куртку и хотела бежать в подвал, а в окно увидела, что снаряд попадает в дом напротив.

Все на моих глазах. Дом загорелся, перебили газовую трубу и горел огромный факел. И это пламя было недалеко. Были слышны крики людей на соседней улице. Они же и погибли, выскочили бежать в подвал и снаряд попал прямо в них. Их старая мать кричала. Этот крик до сих пор стоит у меня в ушах.

Всё остальное время мы бегали и прятались. Даже не знаю, откуда только силы брались в моём возрасте. Хорошо, что у нас соседи помоложе и все очень дружные. Когда перебили газовую трубу, они сами побежали, притащили лестницу и сварку, начали сами эти трубы ремонтировать. Здесь очень хорошие люди.

Приходят кто помоложе и спрашивают: «Тётя Надя, может, вам нужно водички принести или в магазин сходить? Может ещё что-то нужно?» Такое трудно забыть.

Больше всего хочется, чтобы наступил мир и всё закончилось, чтобы мы могли свободно общаться с детьми и внуками. Хотелось бы дожить до таких времен. Это очень тяжело.