«Постав вибір, що дотягнути до будинку: сумку з продуктами чи пораненого сусіда»

Я жила в Донецьку, у районі Путилівського мосту, і була, так би мовити, учасником бойових дій, тобто мирним мешканцем, який жив в епіцентрі подій, недалеко від аеропорту.

Коли тільки починалися розмови про те, що буде війна, ми не вірили. Яка війна? Ми стільки років жили у світі. Я себе завжди вважала громадянкою України і зараз так само.

Напевно, війна для мене почалася, коли вперше почула вибухи в трьох кілометрах від мого місцеперебування. Це була важка військова техніка. Я зрозуміла, що все змінилося, коли потрапила під мінометний обстріл, і ми з донькою, ховаючись, тікали від осколків. Я зрозуміла, що мені потрібно втекти, хоча ще не розуміла куди.

Це і був переломний момент. Ти розумієш, що не можеш залишатися у своєму будинку, тому що там небезпечно. Я до останнього намагалася залишитися, тому що народилася в цій квартирі, для мене там все дуже цінне. Але я зрозуміла, що потрібно виїжджати, тому що мені й моїй дитині загрожує небезпека.

Найглобальніший спогад

– коли ми з донькою йшли в магазин, і я побачила мізки на тротуарі. Це була травмуюча для нас подія. Іншим разом, коли я поверталася з шопінгу на ринку, переді мною постав вибір, що дотягнути до будинку: сумку з продуктами чи пораненого сусіда. У стані афекту я все донесла: і сумку, і дитину, і сусіда. Це були якісь необдумані, необачні, психічні рішення.

Зрештою я зібрала речі та протягом двох годин уже була готова їхати. Пам’ятаю, як ми сиділи на вокзалі, потім у поїзді, ми не розуміли, куди їдемо. Страшно було за родичів, які залишилися в Донецьку, гіркота, біль.

Ми сіли в потяг і поїхали до Сімферополя, у Крим, поки була можливість. На виїзді з Донецька наш потяг потрапив під обстріл. Був просто панічний, пекельний, жахливий страх, що зараз усе скінчиться, що життя не тільки зміниться, а його взагалі не буде, був страх смерті. Минуло майже сім років, і все одно тебе це переслідує. Ти розумієш, що можеш усе втратити в один день. Я постійно пам’ятаю очі тата, коли він нас проводжав тоді, незрозуміло куди й навіщо.

Я зараз згадала Донецьк, який знала. Настає вечір, годині о 6-7, літо, спекотно, усі хочуть вийти на вулицю. Але треба розходитися по домівках, о 9-10 годині вечора вулиці пустельні, чуєш обстріли. Зрозуміти, що, куди і звідки летить, неможливо.

Ніч перетворюється на ніч страху.

Ти сидиш у коридорі, поруч спальний мішок, і думаєш, що далі буде. Потім настає ранок, усе стихає, трішечки поспав – і знову день.

Виїхавши з Донецька, ми з донькою багато поїздили, біженцями в Сибіру виявилися. Нам ніде було жити, ми опинилися в таборі для біженців, а там було тільки два варіанти. Або ти їдеш по розподілу, куди пошлють, або йдеш із табору.

У нас не було грошей, щоб кудись виїхати.

Майже два роки ми прожили в Сибіру, а потім повернулися в Донецьк. Але одну ніч переночували вдома – і знову чули обстріли. Так що деякі сумки були навіть не розпаковані, ми з донькою знову поїхали.

За запрошенням подруги ми рік прожили в Краматорську. Але я все одно їздила в Донецьк у гості, у тата ювілей був, якісь великі сімейні свята. І бачила, що це вже зовсім не той Донецьк, там абсолютно все по-іншому. Не можу сказати, що Краматорськ мій будинок. Я там знімаю житло, але відчуття таке, що я вже не там і ще не тут.

Не можу сказати, що війна змінила мене фізично. Як я була матір’ю-одиначкою, так і залишилася, як несла відповідальність за дитину, так і несу, як утримувала свою сім’ю, так і утримую. А ось психологічно я абсолютно змінилася. Не можу сказати, що всі ці переїзди, нове місце проживання, зміна роботи зробили мене сильнішою.

Психологічно в мене дуже багато страху.

Страх гучних звуків досі. Я ненавиджу салюти. І я дуже хочу забути поранених людей. Поки не знаю, чи хочу я забути своє життя в Донецьку... Мені іноді здається, що, якби я нічого не пам’ятала, мені було б якось простіше жити.

Війна породила в мені безліч страхів. Частина з них настільки глибоко сидить, що навіть під час роботи з психологом у мене часто бувають панічні атаки, коли здається, що ти зараз просто помреш, бо не знаєш як дихати. Я живу у якомусь постійному страху, не відчуваю себе в цілковитій безпеці.

Нещодавно я підрахувала, що з початку війни в мене було 14 переїздів. І я відчуваю, що не повернуся в Донецьк. Так, там батьківська квартира, і я хотіла, щоб моя дитина там жила... Але я не вірю в закінчення війни.

І, звичайно, я змінилася, напевно, навіть у кращий бік. Дуже багато чого, що було важливе для мене до війни, як я зрозуміла, зовсім не важливе. Ставлення до речей у мене змінилося, виявилося дуже багато непотрібного. Я шість років живу без телевізора й не розумію, навіщо він потрібен. У пріоритеті залишається те, що в тебе повинно бути стільки речей і предметів побуту, скільки ти можеш забрати.

Ще змінилися відносини суто людські. Стала цінувати людей, які мені близькі за духом, тому що розумію, як це швидко все втрачається.

Тільки коли почалася війна, я зрозуміла, що таке людське милосердя.

Допомога відігравала величезну роль. Продуктовими наборами, які ми отримували, я змогла прогодувати дитину. До того ж допомагала бабусі-сусідці, у якої родичі виїхали. Від Фонду Ріната Ахметова я відправляла дочку на оздоровлення. Гуманітарну допомогу я отримувала також від Фонду Карітас. Коли я приїхала в Краматорськ, мені було важко психологічно адаптуватися через панічні атаки. Я отримала консультацію психолога.