Мені 36 років, я з села Червоний Маяк Херсонської області. У мене двоє дітей, трьох і дев’яти років.
Ми були з дітьми вдома, чоловік - в Дніпрі на роботі. Мені зателефонував брат і сказав, що війна. Я повинна була їхати в Нову Каховку в МРЕО переоформляти машину. Це був шок.
В село нічого не завозили, бо ми були в окупації. Не було їжі, одягу, взуття, було неможливо нікуди виїхати.
Коли заїхали оці окупанти, ми боялися. В мене дитина менша так злякалася, що досі не розмовляє.
Виїжджати страшно було - ми 42 поста їхніх проїхали. Добирались через Василівку, постійно у напрузі. Я навіть не можу описати ті почуття, які були в мене. Було дуже страшно, по дорозі ми бачили розбиті й згорілі танки.
Коли нас звільнили і ми поїхали в село по речі, по дорозі скелети корів лежали. А з іншої сторони лежали свіжовбиті корови - це видовище досі перед очима стоїть.
Виїхали у Дніпро, тому що тут брат проживає. Коли приїхали до міста, я ще два тижні звикала до нормального життя. Дивувало, що є зв'язок, інтернет, бо зараз в селі немає нічого.
Так, я і досі не навчилася стрес долати. Постійно в стресі. Постійно щось очікуємо.
Війна закінчиться в цьому році - сто відсотків. Так хочеться, дуже хочеться повернутися додому! У мене немає планів на майбутнє, плани були до війни. А зараз - нічого не знаю.
