«У мене відмовили ноги, не можу вийти на вулицю»

Спочатку нічого такого не було страшного. Десь стріляли, а у нас було тихо. А потім раптом почалося. Уперше, коли сильно було, багато постраждало будинків, людей. У газеті писали, скільки людей постраждало, і прізвища їх називали. Дідусь із бабусею жили на нижній вулиці, на Шкільній. І просто в будинок влучило, усе розбило. Вони у Світлодарську в лікарні лежать. Їм дозволили залишитися до кінця весни, тому що їм нікуди повертатися.

Тоді довго ще приходили до тями. Нікуди зайти, навіть у хату – розбите все. У веранді сидиш. Хоч кухня залишилася ціла, хоч газ був, не перебили. У кінці вулиці горів факел. Газівники приїхали. А світла не було довго. Хоч газ був, хоч чай закип’ятити, що-небудь приготувати можна було.

У сусідів теж житло постраждало, і в першій квартирі в бабусі частково. Але найбільше дісталося нам і ще одній квартирі. Тому що снаряд влучив у фундамент. Якби не було вдома ліків, корвалолу, я б, напевно, померла. Зуби вискакують, руки тремтять, жах що було, жах! Не дай, Боже, так! Я не уявляю, як люди в Дебальцевому жили, не знаю.

У мене ноги взагалі відмовили. Я на вулицю за зиму жодного разу не виходила. Це зараз тільки на поріг вийшла. Ноги болять дуже. Руки, суглоби усі болять. Серце болить постійно.

Холодно. Темно, холодно. Під ковдрою постійно сиджу. Коли на кухні готую, там газ, а так сідаю, ковдрою накриваюся – і все. Уночі теж під двома ковдрами.

Ніколи не думали, що до такого доживемося. Не тільки ми, багато людей постраждало, і будинки зруйновані. Дитячий садок у нас тут був поруч, він теж був повністю розбитий... Дах весь знесло. На другий день почали, правда, ремонтувати. Усе зробили там капітально.

Нам, хоча б, щоб вікна стояли, і добре. Ми вже не в змозі щось робити. Що фізично, що матеріально.

Ну, це все добре, тільки швидше б ця війна скінчилася.