«Починають сильно стріляти – падаю на підлогу і лежу»

Ми із чоловіком з одного села. Ми один одного знали давним-давно, з дитинства. Тільки він старший був, а я менша. Він тут працював на шахті, я в Росії, в Ярцеві, на текстильному комбінаті працювала. Він у відпустку сюди приїхав, а я – на свята. Поспілкувалися, стали листуватися. Потім якось так само собою вийшло, що одружилися.

В останні роки він здав, особливо у 2016-2017-му. У шістнадцятому році раз перехворів запаленням, у сімнадцятому – заново. І так захворів сильно, що думали – усе. Перестав їсти. Він два тижні пив тільки молоко і чай. Потім почав потрошку їсти. Він солодощі любить, цукерки, печиво. І то печиво з’їсть, то цукерку.

Він два місяці лежав. Я з ложечки годувала, був дуже слабкий. Він взагалі худенький такий. Ну, потроху-потроху стала бульйончики варити йому. Кричу, лаюся, змушую хоч одну ложечку, хоч одну граминочку, хоч щось з’їсти.

Діти, коли приїдуть, кажу: «Давай-но, діду, потихеньку піднімайся». Спочатку сидів, потім почав на кухню до столу виходити. Ось так ось вчепиться, потихеньку сяде. Сидить, ложку-дві візьме – назад. Ну, і потихеньку-потихеньку почав... Зараз нічого, ходить.

Я і сама хворію. І серце, і тиск, і діабет. Вранці встаю, тонометр беру, поміряла – ага, тиск нормальний. Значить, пігулку не пʼю. Якщо відчуваю, що повело, не знаю від чого, чи то від цукру, чи то від тиску – поміряла тиск. Значить, пігулку випила, полежала, починаю грубку розтоплювати, бо чоловік мерзне. Кричить: «Я замерз! Я замерз! Давай топи швидше!»

Перший рік війни він ще їздив на риболовлю. Ой, я не можу, я сміялася. Глухий же, ну тоді він хоч чув більш-менш. Поїхав на риболовлю, приїжджає і розповідає. «Сиджу, ловлю. Тільки як засвистить щось над вухом. Такий «бух»! О, думаю, стріляють. Я швидше всі вудки звернув – і ходу звідти». Я кажу: «Я ж тобі казала, не їдь уже. Зараз не час їздити на риболовлі».

Війна на всіх вплинула, абсолютно на всіх. Ми вже на 20 років постарішали. Хіба ми такі були до війни? Зараз самі себе не впізнаємо. Зустрінеш когось знайомого – один одного не впізнаємо. Стоїмо й говоримо: «Це ти?» Війна на всіх відбиток залишила.

Я в льох бігала, коли стріляли. А потім сусідці влучили в підвалу, і я перестала бігати. Стала сидіти біля грубки. Починають сильно бабахати – впаду на підлогу і лежу. А чоловік лежав весь час, із ліжка нікуди.

З дідусем ми живемо 51-й рік разом. Ніякого секрету немає. Просто потрібно комусь, якщо раптом конфлікт якийсь виникає, раптом лаємося, просто потрібно комусь відійти трошки в бік. Як то кажуть, замовкнути, перемовчати – і все. І все заспокоїться, все входить в колію.