Луцюк Вікторія, 11-б клас, Старокостянтинівська загальноосвітня школа l-lll ступенів № 1

Вчитель, що надихнув на написання — Вилавська Людмила Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Того лютневого ранку мене розбудила не мелодія будильника, а гуркіт за вікном. Пролунали потужні вибухи. Схвильована мама зайшла в кімнату, обняла мене із сестричкою і сказала: «Бомбардують наш аеродром. Почалася війна».

Відразу згадалися розповіді прабабусі про те, як одного дня вона прокинулася, а в селі – німці. Розстелили шинелі і сплять, де хто вмостився.

Прибули тихо вночі. Вранці, звичайно ж, наробили гармидеру, позбирали яйця, молоко, половили курей – і подалися далі. Селян не чіпали. Війна мені тоді здавалася такою далекою і не такою вже й страшною.

Тепер я, як і моя прабабуся, дитина війни. Війна – уже моя реальність. Вона влізла в кожну домівку, вкрала наші свята, спокій, плани на день, тиждень, місяць, роки... Щоразу величезні втрати військових і ні в чому невинних цивільних, руїни. Третій рік поля засіваються мінами, а в небі, замість пасажирських літаків, шугають ракети і шахеди. Кожен українець переживає свою війну.

За цей час люди відчули все: і страх, і біль, і окупацію, і поневіряння, і евакуацію, і гнів, і зраду, і відчай, і втому, і спустошення, і прозріння…

Моя сім’я не виїхала за кордон. Ми не виїхали з міста. Ми залишилися вдома. Мабуть, нам пощастило, що живемо далеко від південно-східного кордону. Я навчаюся в одинадцятому класі. Після безсонних, тривожних ночей іду в школу. Коли лунає сирена, спускаюся в укриття, готуюся до НМТ, допомагаю мамі волонтерити, іноді, щоб відволіктися, гуляю з друзями.

Я живу. За це все дякую нашим захисникам і захисницям.

Але я вже інша, ніж була 1000 днів тому. Я з острахом реагую на шум, зі сльозами на очах слухаю історії однокласників-переселенців, із болем помічаю, скільки прапорів майорить на міському кладовищі, із переживаннями перечитую новини. Сидячи у підвалі, навчилася молитися за рідних на передовій, за всю Україну. Мені дуже прикро, що моє рідне місто Старокостянтинів, засноване ще князем Костянтином Острозьким, стало відомим лише через постійні обстріли ворогом, а не завдяки його цікавій багатовіковій історії.

Але попри таке емоційне напруження, я мрію і будую плани на майбутнє. І емоції гордості за свою нескорену країну, за наших відважних, сміливих Героїв, за простих людей, вірних Україні, беруть верх над сумом і страхами.

Знаю, що рано чи пізно війна завершиться миром. А головне – я вірю: вона закінчиться нашою перемогою, бо добро завжди перемагає зло, бо українці роблять усе можливе, а інколи й неможливе, для її наближення.