Вертебна Ілона, 2 курс, Відокремлений структурний підрозділ "Лисичанський педагогічний фаховий коледж Державного закладу "Луганський національний університет імені Тараса Шевченка"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шуліка Людмила Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

На мою думку, життя кожної людини є безцінним. Ми самі вирішуємо, як його прожити, самі змінюємо обставини, просуваємося вперед або «даємо задніх». Воно складається з радісних і сумних, несподіваних особистих подій і тих, які зачіпають усю країну, змінюючи світобачення, життєві цінності та навіть ставлення до тих чи інших людей. На жаль, лише з приходом біди, бачимо, хто пізнається в біді. Та я не про друзів… Це вже інша тема…

Хочу поділитися подією, яка навчила мене головному – не залишатися осторонь, не бути байдужим до тих, хто сам безсилий. Це було не так давно, ще до війни…

Одного холодного осіннього вечора я поверталася додому після прогулянки. Підійшовши до зупинки, непомітно побачила, як під лавкою сидить кошеня. Перше, що спало на думку: «Хто міг так вчинити? Хто посмів залишити його протистояти холодним подихам вітру? Якщо ти не здатен за ним доглядати, то навіщо викидати напризволяще?». Маленький клубочок просто тремтів, був зляканим і вибитим із сил (мабуть, довгенько вже сидів тут). Побачивши в його очах сум, страх, я не зволікаючи замотала його в тепленький шарф. Дочекавшись автобуса, поїхали додому. Довгий час Мурчик не підпускав до себе нікого, не дозволяв почухати спинку, погладити. Ба більше – відмовлявся від їжі. Згодом, подорослішавши, став неймовірним красенем, впевненішим та більш дружелюбнішим до всіх: і до мене особисто, до родини, друзів, папушки та собачки. Це чудово, коли є той, хто довіряє.

Зараз в його очах бачу вдячність кожного дня – це для мене головна винагорода. Мурчик став не просто домашнім улюбленцем, а найменшеньким господарем, членом сім’ї.

Ця подія стала головним уроком для мене: не проходити повз тих, кому можеш допомогти. Простягши руку, я відчувала тепло, радість, що не залишила кошеня. Тепер вечорами він муркоче мені на вушко, проявляючи вдячність.

21 листопада 2013 року відбулася Революція гідності та свободи. Тисячі людей згуртовувалися через соціальні мережі, щоб відстояти свої права. «Марш мільйонів», Майдан, Небесна сотня…

Ці події стали переломними в моєму житті, навіть дали замислитися над тим, яка важлива свобода. Хоча я ще була маленькою, проте добре їх пам’ятаю зі школи, виховних уроків, заходів. Навчили боротися до останнього, не дати нікому знищити тебе, твою родину, державу, загарбати землю, дім… «Борітеся – поборете!» Саме цей вислів Кобзаря є моїм дороговказом.

24 лютого 2022 року… Війна… Змінила життя на «до» та «після». Велика кількість планів зруйновано вщент. Вона зачепила майже всю територію держави.

Неможливо уявити, який страх перенесли мешканці Донеччини, Луганська, Харківщини… Цей список можна ще продовжувати. Хоча, я проживаю в центральній частині України, але жахи були відчутні. Війна стала справжнім потрясінням для мене. До останнього не вірилося. Руки опустилися, коли переглянула новини по телебаченню та найперші кадри. Здавалося все… Кінець. Мій тато вже другий рік на війні, в самому пеклі. Важко передати емоції та переживання за цей період. Його лише раз відпустили у відпустку, щоб потрапити на мій випускний. З його розповідей дізналася, як хлопці прикривають собою товаришів, щоб ті лише вижили. Як вони діляться останнім шматком хліба, допомагають парамедикам виносити тіла побратимів. Ось це справжні герої, які не покинуть і не дадуть помирати.

За цей час я втратила багато друзів і найближчого друга Назара. Добра, світла людина.

Закінчив 9 класів, навчався в місцевому коледжі на фельдшера. Разом з ним ходили в музшколу (Назар грав на гітарі), виступали на концертах та і загалом проводили час в компанії друзів. Завжди був лідером, але справедливим при цьому. Коли він пішов на фронт за покликом серця, я з друзями, не вагаючись, стала відкривати збори на дрони й тепловізори. Саме ця подія знову змінила мене. Я відчула підтримку друзів, небайдужих, тих, хто готовий допомогти, та поштовх іти вперед, продовжувати збір. І все ж таки, за 2 місяці вдалося назбирати відповідну суму. Радість… Розумієш, що ти врятував чиєсь життя, особливо близького друга…

Але вже за місяць Назар жив тільки у наших серцях. Через хворобу нирок, таку рідкісну для молодого хлопця, його не стало. Сум, біль, сльози, гнів… За що? Ні, неправда! Назаріус живий!…

Якби не війна, що так вдалася взнаки! Проте він уже там, у раю, на небосхилі з янголами. Відчуваю, він дивиться з небес і як завжди грає на гітарі пісні Скрябіна. Але ми його не забуваємо. Вже другу річницю поспіль, в день його загибелі, збираємося з друзями під гітару і слухаємо записи його виконання.

Ось і дочекалися весни. Квітень. Родина вирішує, що будемо допомагати місцевим волонтерам. Допомагаємо переміщеним особам збирати одяг, продукти харчування, іграшки та знаходити будинки для переїзду. Вислуховуючи їхні історії про те, як вони жили, працювали, ходили до шкіл,  гуртків, подорожували, в них залишилися будинки, друзі, домашні тваринки, чесно – холоне кров у жилах. Переміщені особи – це звичайні люди.

Як говорять: сьогодні біда в когось, завтра постукає в твої двері. Тому ми повинні допомагати, хоч і не матеріально, якщо немає можливості.

Навіть тепла розмова, влучне слово, посмішка – трішки підбадьорить. Добро повертається – і ми бачимо радісні й вдячні очі малечі, розуміємо, що наші добрі справи, дії вкрай необхідні. Є події, які вриваються раптово, немов грім з ясного неба. Вони миттєво руйнують плани, спокій та життя мільйонів українців. Така подія – війна. Гібридна, потворна, жахлива, чітко зрозуміло, ким розв’язана.

Вона винесла для мене головний урок – бути Людиною. Цінувати кожен прожитий день, дякувати ЗСУ, що маємо змогу навчатися, творити, мріяти, подорожувати.

Підтримуйте хлопців на фронтах, донатьте, єднайтеся, бо ми одна сім’я. Кожна добра справа для них, як промінь з ясного неба. Ось таких людей я називаю патріотами, нескореними й незламними титанами. Віримо, надіємося, чекаємо! Обов’язково переможемо!