Родина Сніжани вижила на хлібі і воді в окупації, а зараз усі дуже чекають на перемогу України. 

Я була вдома і збиралася на роботу, коли почула про війну. Шок – це нічого не сказати! Мої діти у той час були в Запоріжжі, і я була готова йти туди пішки.

Окупація нашого села почалася 4 березня. Я залишилася на роботі, там і жила довгі півтора місяця, поки ми не зустрілися 17 квітня з сім’єю. Жили буквально на воді і хлібі, але вистояли. На роботі я навчилася підключати генератор, щоб було світло. Тепер ми разом з дітьми і чекаємо на перемогу!

Робота в мене була, тож коли нас звільнять, ми повернемося обов’язково і все відбудуємо. Мій стаж більше 30 років, 28 з яких я працювала бухгалтером.

Хоча наше село досі окуповане, можна сказати, що його взагалі вже немає…

В мене є осколок, яким я обпекла руку. Ось такий «сувенір» з тих страшних днів.