"У мене було таке відчуття, що я у якийсь грі"

Вікторія Миринець, 10 клас, Броварський ліцей № 10

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Вітрович Ольга Ігорівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого 2022 року збройні сили російської федерації атакували мою країну. Розпочалася повномасштабна війна, яка змінила долю багатьох.

Моя ж історія почалася з втрати найкращого друга, який проживав у військовому містечку між Києвом та Броварами і який загинув, оскільки воїнську частину було підірвано.

У цей день я прокинулась о 7 ранку і почала збиратися до школи. Зателефонувала подрузі, щоб домовитися про час, коли будемо виходити (ми ходили до школи разом). Збираючись до шклои, відчувала якусь незрозумілу тривогу. О 7:45, зайшовши в вайбер групу мого класу, я побачила повідомлення, що в Україні розпочалася війна і ввели військовий стан. Я все ще не могла зрозуміти, що ж насправді трапилося. Яка війна? Це ж ХХІ століття! А потім дізналася про те, що загинув мій друг…

Усе змінилося в одну в мить. Я зрозуміла, наскільки швидкоплинним може бути життя, і вперше мені стало страшно від думки, що обірватися воно може будь-якої миті.

Навчання в школі припинилося, зачинилися зони розваг, спортивні гуртки та секції, навіть непродовольчі магазини. Життя ніби зупинилося. У перші дні війни у мене була одна справа – читати новини. І як же жахливо було читати про Маріуполь, Бучу, Ірпінь, Ізюм, Миколаїв, Харків, Запоріжжя... Було дуже страшно, я здригалася від кожної новини, від кожного звуку.

Після трьох днів перебування в квартирі на 9 поверсі, ми з батьками поїхали до друзів у сусіднє з Броварами село Калинівку, сподіваючись, що там нам буде спокійніше. Ми прожили в селі близько місяця. Кожного вечора чули звуки ворожої техніки, кілька разів чули звуки градів і снарядів, які розривалися в полі. Навіть не знаю, як дякувати долі за те, що врятувала мене і моїх батьків від смерті, бо було таке враження, що «смерть ходить за нами» – неодноразово снаряди розривалися близько до будинку, у якому ми жили. Однієї ночі за 300 метрів від нашого житла був знищений бомбою склад замороженої продукції.

Такого вибуху я не чула ніколи, у мене позакладало вуха і мені здалося, що я втратила слух. Почувала себе так, наче уві сні і подумки вже «готувалася» до смерті. Не один раз мені і членам моєї родини доводилося ночувати у підвалі, тому що у будинку було страшно залишатися. У мене було таке відчуття, що я у якийсь грі, і я не могла дочекатися, коли ця гра скінчиться.

Дякуючи ЗСУ та територіальній обороні, ворога вигнали з Київщини, і наше життя змінилося на краще. Я знову почала навчатися (дарма, що дистанційно), була дуже рада хоча б віртуально побачити своїх однокласників та вчителів.

Війна сьогодні ще не закінчилася, і дуже багато людей сильно відчувають на собі її наслідки. Я дуже співчуваю людям, які втратили домівки, рідних, друзів. Разом з моєю родиною та нашими спільними знайомими ми допомагаємо переселенцям: шукаємо для них одяг та побутові речі.

Переживаючи всі ці події, я зрозуміла, що мир в Україні, людське життя – це найцінніше! За останнії сім місяців я подорослішала, стала більш уважною до чужого горя, навчилася співчувати та дбати про тих, хто цього потребує. Я вважаю, що війна, яке йде в Україні, змінила кожного з нас: ми зрозуміли, що потрібно цінувати життя, поважати один одного і любити свою рідну землю.

Я вірю, що скоро війна скінчиться нашою перемогою і ми будемо з великою любовю відроджувати нашу рідну країну.