Я родом із Маріуполя і прожила там усе своє життя до 2022 року. Перший день повномасштабного вторгнення я дізналася від чоловіка – він військовий, морський прикордонник. Того вечора їх зібрали по тривозі, а ми з дитиною спустилися в підвал. Ми більше місяця не виходили на вулицю, залишалися вдома майже весь час. 

У Маріуполі було дуже важко з продуктами, водою та медикаментами. У мене була маленька дитина, і для неї майже нічого не було: ні харчування, ні памперсів, ні води, ні світла, ні зв’язку. Ми виживали на запасах круп, але цього було замало для нормального життя.

Ми виїхали з Маріуполя 20 березня на власний страх і ризик. Машина була у гаражі, але обстріли не припинялися. Дорога була страшною: місто розвалене, на вулицях вирви, лежали стовпи електроопор. 

Ноги у мене віднімалися від страху – і якщо б я впала, хто б дивився за дитиною? 

Мама моя інвалід, бабусі було 86 років, а чоловіка вдома не було. Дякувати Богу, машина витримала. Ми доїхали до Мангуша – там бабуся мала знайомих, де можна було зупинитися.

У Мангуші пробули три тижні: не було бензину, дитина захворіла, а окупаційна влада запровадила фільтрацію, через яку важко було виїхати. Але завдяки волонтеру ми пройшли перевірку і поїхали далі. Дорога до Запоріжжя тривала дев’ять годин без зупинок, маленька дитина не могла навіть попроситися в туалет, і вся машина була мокра. У Запоріжжі ми трохи відпочили, відновилися в нормальних умовах.

Зараз ми перебуваємо у Чернівцях. До цього рік прожили в Сумській області, бо чоловік родом із Шостки, але там почалися обстріли, тому переїхали на захід України.

Коли чоловік потрапив у полон, я спочатку не знала, де він. Ми знали, що він на «Азовсталі», потім бачили його на відео і дізнавалися через соцмережі та обміни, де він знаходиться. 

Зустріч після двох років розлуки була надзвичайно емоційною: радість, щастя і сльози. Дитина вперше побачила тата не на фотографії, а живого.

Найбільше мене шокувала жорстокість, з якою агресор поводився з цивільними та військовими. Я ніколи не думала, що війна торкнеться нашої родини, і те, що ми пережили – полон, обстріли, відчай – залишає глибокий слід у душі.

Наша головна мрія – повернутися у наш Маріуполь, який ми знали, щоб знову жити у рідному місті і відчути мир.