З початком російського вторгнення життя у Пологах стало нестерпним. Після жорсткої окупації місто стали нещадно знищувати. Та й виїхати звідти виявилось нелегко

Було життя, як у всіх: дім, господарство, спокійні будні. Ми з дружиною жили в місті Пологи. Діти ще до повномасштабної війни виїхали на заробітки до Чехії, а ми залишилися вдома. Коли все почалося, з нами були двоє онуків — десяти і чотирнадцяти років.

Я вже в такому віці, що сплю мало — сидів за ноутбуком, дивився виступи, і раптом оголосили: почалася війна, бомбардування. Про це я дізнався з перших хвилин. Шок був страшний. Ми чекали напруження, але не такого жахіття.

Почалися обстріли. Сусіди гинули просто в перші дні. Бували випадки, коли люди лежали на дорозі по кілька днів — ніхто не міг їх забрати. 

Хата здригалась від вибухів, вилітало скло. Але найбільший страх був не за себе, а за онуків. Коли поряд рвуться снаряди, думаєш тільки про те, щоб діти вижили.

Згодом нам вдалося переправити онуків до Запоріжжя, а звідти їх забрала мама. Ми з дружиною залишилися ще більш як два місяці під окупацією. Було важко навіть з хлібом. Магазини закриті, нічого не працює. Люди самі пекли хліб і продавали. Стоїш у черзі, приїжджають окупанти, забирають мішки хліба — і ти знову чекаєш. Волонтери привозили продукти з Запоріжжя. А бувало й так: ідеш до магазину, а тобі автомат у груди — «сюди не можна». Вирішили виїжджати. 

Ми проїхали одинадцять російських блокпостів. На кожному мене виводили з машини, роздягали, перевіряли речі, перевертали все догори дриґом. 

Якщо їм щось подобалося — взуття, одяг чи техніка — просто забирали. І ти нічого не можеш сказати.

Після останнього блокпоста дорога була замінована, міни лежали просто на асфальті в шаховому порядку. Водій об’їжджав їх, а ми сиділи й мовчки чекали, чи не вибухне щось під колесами. У будь-який момент усе могло закінчитися. Коли під’їхали до Оріхова, сльози душили. Головне було вирватися з того кошмару.

Поки виїжджали, у мене стався мікроінсульт. Нерви, напруга, страх, тож організм не витримав.

Тепер ми з дружиною живемо в Чорноморську. Тут живе наша дочка з онуком, у однокімнатній квартирі. Ми всі четверо — я, дружина, дочка і онук — разом. Тісно, але разом. Тут спокійніше, і найголовніше — ти серед своїх. Хоча й сюди долітають ракети: нещодавно загинули люди, були поранені. І знову чекаєш — прилетить чи ні.

Мені скоро виповниться 71 рік. Ми з дружиною вже немолоді, здоров’я підводить. Я розумію, що всім важко, але як прожити на пенсію?

У мене було життя, як життя. Був дім. Було майбутнє. А тепер усе залишилося під окупацією.