Ми живемо удвох з дідусем. Я інвалід, ледве ходжу. Раніше жилося спокійніше, у всякому разі, ми знали, як проведемо завтрашній день. Були якісь мрії, надії, бажання щось робити. А зараз живемо одним днем, тому різниця велика. Добре, що Петропавлівку все обійшло, у нас не розривалися снаряди. А в сусідньому селі багато зруйнованих будинків, люди постраждали.
Мені треба їхати в лікарню в Лисичанськ, а це важко і фінансово, і фізично. Раніше до Луганська було 35 хвилин, за годину або дві зробила справи і повернулася. У цьому відношенні стало набагато гірше.
Коли в Щасті почалися обстріли, все літало над нашими головами. Ми перебралися жити в підвал. Але, на щастя, Петрівку Бог милував.
У безпеці себе не відчуваємо. Адже ми дивимося телевізор, слухаємо новини. Невідомо, що буде завтра, кожен день якісь складнощі. Душа болить за майбутнє наших дітей.
Нам добре допомагав Фонд Ріната Ахметова. Ми отримували продуктові набори. Потім була ще німецька допомога. У мене пенсія маленька, тому і продуктові набори, і побутова хімія допомагали триматися на плаву.
Мрію про те, щоб Україна була цілісною і мирною країною, щоб нам жилося легше.
.png "Імена")
