Ганна Михайлівна хоче одного – спати спокійно, як до війни. І хоча зараз обстановка у селищі не така страшна, як 2014-го, спокою на душі немає. З дітьми у школі працюють психологи, щоб допомогти впоратися із травмами війни.

Все життя я прожила у Новгородському. До війни ми спокійно спали, а потім стрілянина, вечорами та ранками. Дуже страшно було у 2014 році. Спершу я нічого не зрозуміла, а потім уже дійшло. Мені здавалося, що це десь далеко, і нас не торкнеться. А ми опинилися на лінії розмежування.

Коли була стрілянина і летіло, свистіло над будинками, у підвалі ховалися. Дуже страшно було й тяжко. Пенсію не виплачували. Ми метал здавали, бо на хліб треба було. Один раз у газову трубу потрапили, газу не було. І зі світлом часто були перебої. А із водою у нас і зараз проблема. 2014 був таким, що страшно навіть згадувати.

Наш будинок якось пронесло, а до сусідів уламки від снаряда прилітали. На сусідні вулиці повз нас летіли, там приземлялися, і вікна там вилітали. Потім мешканці зверталися [до селищної ради], щоб їм допомогли, і їм виділяли гроші на ремонт.

Люди їдуть звідси і дома кидають. Рідко хто повертається, роботи немає. Ця війна вже дістала. У школі з дітьми психологи працюють, бо тяжко їм таке пережити.

Спасибі, у найважчий час давали нам допомогу від Ріната Ахметова, і батьки отримували, і я отримувала на дитину. Це дуже велику роль відіграло нам. Кожному по пакету продуктів, надовго вистачало.

Найзаповітніша мрія – щоб закінчилася війна і ми знову жили мирно і спокійно, як раніше.