До війни ми з чоловіком жили, як усі пенсіонери, два роки тому я стала вдовою. Війна та все це вплинуло на його нерви, і у нього стався інсульт. Я тепер сама. Діти жили окремо, а ми удвох у Мар’їнці. У нас був свій будинок. Я сиджу в холоднечі в будинку. Якби не Червоний Хрест, який виділяє трохи на паливо, не знаю, як би жила.
2014-2015 роки ми просиділи в підвалі й нікуди з Мар’їнки не виїжджали. Наш будинок розбили, дах знесло, паркан і одну стінку побило. Усе відбувалося на наших очах. Нам допомогли трохи відновити будинок.
... Був початок на одинадцяту вечора, чоловік уже ліг спати, і пішли «Гради». А ми ще були не в курсі справи, що воно таке, вискочили на вулицю. Щоправда, дочка нас уже попереджала: «Мамо, дивіться». А я ще говорила: «Донечко, мила моя, яка війна? У нас же немає ні військових тут, нічого».
12 липня 2014 року нас почали [бомбити] вперше. Це був жах, не дай Бог. Сама я з Умані Черкаської області, у мене сестра живе в Івано-Франківській області. Я їй розповідаю, а начебто я їй кіно розповідаю, тому що ніхто не повірить. Вона каже: «Ми чуємо, передають, що Мар’їнку б’ють».
Звичайно, зараз не порівняти з тим, що було спочатку. Але все одно нагадування є.
Я 20 років працювала на Донецькій камвольно-прядильній фабриці. А мені дали пенсію 1600 гривень, тому що в Пенсійний фонд немає відрахувань від текстильної промисловості, і мене прирівняли до мінімальної [пенсії]. Якби не діти... Я не знаю, як виживаю.
Була допомога від Ріната Ахметова. Спасибі йому, я дуже вдячна. Це була хороша підтримка.
Молоді в Мар’їнці зараз дуже мало. Хто молодий, навіть сорок років, немає їх. Залишилися тільки такі, як я. Мені сімдесят один рік. А що старій людині треба?
.png "Імена")
