Іванченко Ксенія, 10 клас, Херсонський академічний ліцей при Херсонському державному університеті імені О.В. Мішукова

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кошулінська Аліна-Ангеліна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я – мешканка міста Херсона. 23 лютого 2022 року був мій звичайний день... Зранку я пішла на прогулянку з сестрою в ТРЦ «Фабрика», бо був карантин через Covid-19. Усе було чудово, але ввечері, коли я збирала портфель до школи, отримала повідомлення від однокласника: «Протягом 24 годин буде вторгнення зі сторони РФ». Звісно, ніхто не вірив… Наступного дня, десь о п’ятій ранку, я прокинулась від телефонного дзвінка. Хтось телефонував батьку, після чого він розбудив усю родину зі словами: «Війна почалася». Паніка, страх, нерозуміння – перші емоції всіх українців у цей найжахливіший день.

Зібравши всю родину в одній квартирі, ми почали думати, що робити далі. Батьки, як і більшість українців, уважали, що це все ненадовго. Рішення прийнято: ми залишаємося в Херсоні.

Усі подальші дні були найжахливішими в моєму житті. Ми спали в коридорі, не виходили на вулицю, жили в страху. У магазинах не було їжі вже в перші дні війни, через це ми дуже мало їли, майже нічого. 1 березня 2022 року згорів єдиний ТРЦ міста. Херсонці дуже любили його. А далі окупація… Я вийшла на вулицю вперше наприкінці березня. Було моторошно дивитися на спустошене місто, на сліди від танків та на обличчя російських військових...

Згодом на прилавках магазинів почали з’являтися кримські продукти. Спочатку я відмовлялась їсти їх, але потім зрозуміла, що іншої їжі немає. Так промайнули 3 місяці.

31 травня 2022 року зник український зв’язок. Ми вирішили не купувати російські SIM-карти, а підтримувати зв’язок через домофон (усі родичі жили в одному районі). Батьки відпускали мене гуляти з подругами біля будинку, тому я намагалася щодня виходити на вулицю, щоб не втратити здоровий глузд. Ми співали українські пісня на вулиці, малювали прапори України на стінах будинків, не розуміючи, що нас могли вбити або взяти в полон. Нам пощастило, що російські військові не бачили це.

Так промайнув червень. А тоді, наприкінці місяця, ми вирішили виїжджати з окупації в Київ до родичів. І  тут почався справжній жах.

Виїхали ми о п’ятій годині ранку на старенькій машині з татом, мамою та кішкою. Попереду – машина сім’ї моєї сестри, а позаду – сусіда. Перший блокпост був на Антонівському мосту, я дуже боялася. До двох останніх ми проїхали, на щастя,спокійно, але… Прибули до передостанньої точки ми десь о десятій годині ранку, пропускали далі після 17:00, тож стояли в полі дуже довго. Увесь цей час я спала. Усі спали. Прокинулась я від суперечки мого батька та сусіда. Згодом зрозуміла, що в нас зламалася машина. Пощастило, що був час полагодити. Після того, як почали пропускати й ми пройшли передостанній блокпост, у нас почала диміти машина.

Ми боялися, щоб окупанти не подумали, що ми веземо зброю та не відкрили вогонь. Наш сусід підчепив авто на трос, через це нас ледве пропустили на останньому блокпості.

Їхали ми так і через сіру зону, поміж мін на кожному кроці. Пил летів в обличчя, нічого не було видно, бо попереду велика машина, яка перекривала всю дорогу. Сльози, радість, неусвідомлення – емоції заполонили, коли ми побачили українських військових. Наступна зупинка – Запоріжжя, де ми ночували в садочку, а зранку поїхали в Кременчук.

За 20 км до міста ми вирішили десь зупинитися й декілька хвилин відпочити. Це було найкраще рішення, бо якщо б ми приїхали на ці 15 хвилин раніше – загинули б.

У той день був «приліт» у ТЦ «Амстор». За кілька кілометрів від нього в нас знову зламалась машина, саме в розпал вогню… Я не пам’ятаю, що було саме в той момент, тільки згадка про те, що нас відвели в бомбосховище. Попри всі труднощі й перешкоди ми, переночувавши в Кременчуці, доїхали  до Києва. Ця історія  назавжди залишиться в моїй пам’яті, хоча це далеко не все, що траплялося з моєю родиною під час війни.