Сачко Артем, 10 клас, Український фізико-математичний ліцей КНУ імені Тараса Шевченка

Вчителька, що надихнула на написання есе – Грицина Зоряна Борисівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок двадцять четвертого лютого настав тихо, але тиша виявилася оманливою. Перші промені сонця лише почали пробиватися через сутінки, як над містом розлетілися протяжні сирени.

Київ завмер. Сирени спалахнули, немов удари в груди, змусивши кожного прокинутися, втратити рівновагу й почати метушливо збирати найважливіші речі.

На вокзалах і дорогах — хаос. Люди, як потоки річки, котилися до поїздів і автобусів. Гучні голоси змішувалися з дитячим плачем. Гул двигунів і тріскіт валіз, що волочилися асфальтом, заповнили простір.

У тих прощальних поглядах відчувалася паніка й туга.

Ніч після першого обстрілу стала чорною завісою. Згори Київ мав вигляд кам’яного мурашника, вкритого шаром диму, що піднімався з різних куточків міста.

Кожен вибух ніби розривав надію на повернення до нормального життя.

Перші дні війни розчинялися в нескінченній напрузі: не було нічого вірогідного, навіть те, чи повернуться люди до своїх домівок. Однак незважаючи на жахливі руйнування, які висвітлювали в новинах, більшість будинків вціліла.

Їхній шлях додому був сповнений тривоги, але непошкоджені домівки, вселяли почуття полегшення.

Київ усе ще стояв, мовчазний. Магазини відкривалися поступово. Вулиці ще були напівпорожні, але кожен крок, зроблений по рідній землі, повертав людям відчуття безпеки.

Зі сторінок новин можна було почути про розбиті дороги й пошкоджені будівлі, проте для тих, хто повернувся, найголовніше було, що їхні стіни все ще стоять.

Згодом Золотоверхий, наче квітка після зими, почав регенеруватися. Робота відновилася в посиленому темпі, а понівечені будинки хизувалися новими вікнами та дахами.

Кав’ярні, які колись були заповнені панічними розмовами, тепер знову стали місцем спокою.

Сирени ще звучали, але їх більше ніхто не боявся. Тепер вони радше викликали роздратування, бо знаменували затримку в роботі транспорту й переривання роботи магазинів.

Почувши чергову сирену, люди мовчки продовжували пити каву, насолоджуватися моментом, наче нічого не сталося.

Вулицями знову проходять процесії — діти граються у дворах. Проте серед цього удаваного спокою завжди є тінь втрат.

Смуток за тими, кого не повернеш, вплівся в панно буденності.

Київ ще живий, але багато хто не може побачити цього світанку. Неспокій охоплює кожного, хто має на фронті рідних: чоловіків, дружин, синів і доньок.

У них є сім’ї, які чекатимуть на їхнє повернення і тривожитимуться за них щодня.

Несправедливо, що стільки людей пішли на війну і не повернуться. Тисячі життів було зруйновано.

Війна вириває людей із життя, позбавляючи їх майбутнього, на яке вони заслуговували.