Федорак Аліна, 1 курс, ВСП "Запорізький електротехнічний фаховий коледж Національного університету "Запорізька політехніка"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ульяненко Ілона Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни… Вже 1000 днів пройшло з того жахливого ранку 24 лютого 2022 року, який закарбується в нашій пам’яті на все життя. Раніше ми й не уявляли, що повномасштабне вторгнення станеться, і буде тривати так довго. Війна, яка увірвалась у наше життя, розділила його на «до» та «після». Вона змінила кожного з нас - кожного українця та українку. Докорінно змінилися переконання, цінності, пріоритети  – ми вже ніколи не будемо «як раніше».

Цей шлях змінив мене і навчив тому, чого ніколи не вчать ні в якому закладі освіти.

Початок війни був ударом. Це було ніби щось нереальне, як жахливий сон, з якого я ніяк не могла прокинутись. Перші вибухи змусили мене звикнути до думки, що життя більше не буде таким, як раніше. У перші дні було важко прилаштуватися  до нової реальності, де кожна новина та кожен дзвінок сприймаються з острахом і хвилюванням, а повідомлення  зустрічається думкою: «Чи це не тривога?». Пам’ятаю, як з кожним сигналом повітряної тривоги ми з сім’єю йшли у підвал – а сигнали були через кожні 15 хвилин. Сиділи на відрах, дерев’яних дошках, бо було байдуже, головне ми відчували себе у більшій безпеці.

Перші вибухи були найвражаючими, бо ніколи до цього ми їх не чули й не сподівалися почути. Кожен вибух супроводжувався дзвінком до близьких - перейманнями за них.

Перші ночі у підвалі, перші новини про влучання у житлові будинки, про постраждалих і загиблих – все було як у мареннях. Страшно. Тривожно. Боляче. Важкі часи я переживала разом зі своїми рідними, їх підтримкою та турботою. Вони завжди поруч - і цього достатньо, аби не втратити віру. Я бачила, як незнайомі люди допомагали одне одному без жодних умов. Це викликало почуття гордості та бажання бути частиною цього руху, який ми називали єдністю. Проте згодом, в хаосі і нестабільності, я вже звикла до цього, хоча вважала, що до цього неможливо звикнути. Я стала більш байдужою до вибухів, вже не ходимо з сім’єю у підвал, вже не реагуємо на всі тривоги.

Радість покинула мене, навіть при моментах, яких я чекала так довго, моментах, які повинні вразити душу.. я не відчуваю радості, лише прийняття та спокій.

Але й інші зміни сталися зі мною. Я почала шукати сенс у кожному дні. Мені довелося переосмислити свої цінності. Раніше я могла займатися плануванням, розмірковувати про майбутнє, але тепер я зрозуміла, що кожна хвилина цінна і швидкоплинна. Зрозуміла, що все, що має значення, — це не матеріальні блага, а люди, які поряд, і моменти, які ми вже не зможемо повернути. Цей досвід відкрив мені очі на справжню вартість речей, які я раніше сприймала, як належне.

Дивлячись на ці 1000 днів, я бачу не тільки біль і втрати, але й зміни, що відбулися зі мною і найбільше з нашою країною.

Ми стали іншими, кожен відкрив для себе нові сторони свого характеру, свої можливості, деякі вразливі місця, але ми стали й сильнішими, витривалішими, і попри всі жахи війни, більшість не втратила людяності та сили духу. Кожен день війни формував нашу ідентичність, зміцнював нашу віру у свободу і справедливість. Окрім вдячності, яку я відчувала до військових, я бачу, як вони об’єднують країну. Усі ці 1000 днів вони стали символом незламності, і їхня відданість є прикладом для кожного. Кожен день на фронті вони ризикуючи життям виборюють наше майбутнє.

На цьому шляху було багато важких рішень, але я знаю, що саме ці 1000 днів зробили мене тою, ким я є сьогодні. Вони навчили мене бути мужньою, приймати виклики, вірити у власні сили та в силу нашого народу. На жаль, цей шлях ще не завершено, але він став для мене шляхом змін і удосконалення, зміною усвідомлення.

Сьогодні, озираючись на цей період, я бачу цей шлях, який ми проходимо разом. Це історія нашого народу, нашого спільного болю і нашої спільної надії.